Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Але якщо кожному дозволити тлумачити Біблію по-своєму, чи не будуть люди далі поширювати такі шкідливі погляди? Хіба не буде в нас Вавилону, хаосу?

— Бог нас поведе.

Він став і повернувся обличчям до мене, у його темних очах відчувалося… що? Смуток? Відчай? Брата Ґая завжди було важко відчитати.

— Ви б усе це змінили?

Я кивнув.

— Так, змінив би. Скажіть мені, брате, ви вірите, як старий брат Павло, що світ котиться до свого кінця, до Судного дня?

— Це була основна доктрина Церкви спрадавна.

Я нахилився вперед.

— Але хіба так мусить бути? Чи не може світ, створений за волею Бога, змінитися?

Брат Ґай схрестив поперед себе руки.

— Католицька церква часто є єдиним світлом цивілізації в цьому світі. Церковні доктрини і ритуали дають змогу людині поєднатися з людством, яке страждає, і всіма померлими християнами. І вони закликають її до милосердя: Ісус знає, що людину потрібно спонукати. Але ваша доктрина говорить кожній людині знайти власне спасіння через молитву та Біблію. Тоді милосердя і єднання втрачені.

Я пригадав своє дитинство, коли товстий п’яний священник говорив мені, що я ніколи не зможу прийняти монашество.

— Церква мало виявляла милосердя до мене в юності, — сказав я з гіркотою.

— Я шукаю Бога у своєму серці.

— І знаходите?

— Одного разу він навістив мене, так.

Лікар сумно всміхнувся.

— Знаєте, донедавна людина з Ґранади чи будь-якої точки Європи могла зайти до церкви в Англії й одразу почувати себе як удома, послухати знайомі латинські служби, знайти розраду. Коли зникло оте міжнародне братство, хто тепер зупинить розбрат між правителями? Що станеться з таким, як я, якщо він опиниться на ворожій землі? Іноді, коли я їздив у Скарнсі, діти кидали в мене сміттям. Що вони кидатимуть, коли не буде монастиря, щоб захистити мене?

— Ви поганої думки про Англію, — сказав я.

— Реалістичний погляд на занепале людство. О, розумію вашу позицію. Ви, реформатори, проти чистилища, служб за померлих, мощей, — саме того, що уособлюють монастирі. Тому вони зникнуть, я це розумію.

— І ви цьому запобігали б? — я гостро глянув на нього.

— Хіба я можу? Уже все вирішено. Боюся, що без вселенської церкви, яка нас поєднає, настане день на цій землі, коли зникне навіть віра в Бога. Будуть поклонятися лише грошам, і державі, звісно.

— Хіба не слід бути відданим своїй державі, своєму королю?

Він узяв настій, промовив над ним швидку молитву і вилив суміш у скляну пляшку. Потім суворо глянув на мене.

— Поклоняючись своїй державі, люди поклоняються собі й зневажають інших, а це неправильно.

— Ви дуже помиляєтеся щодо того, чого ми хочемо. Ми прагнемо християнського єднання.

— Я вірю вам, але боюся, що бачу, як усе йде іншим шляхом.

Він передав мені пляшку й ложку.

— Це моя думка як освіченої людини. Візьміть, зараз прийміть дозу.

Я проковтнув настоянку, скривившись; на смак вона була гіркою так само, як і на запах. Повільне бемкання дзвонів, що було тлом нашої розмови, ставало щоразу голоснішим. Церковний годинник пробив восьму.

— Нам треба йти, — сказав брат Ґай.

— Служба ось-ось розпочнеться.

Я поклав пляшку в кишеню і пішов за ним по коридору. Дивлячись на тонзуру чорного густого волосся навколо темної маківки його голови, я подумав, що він мав рацію щодо одного: якщо монастирі розженуть, у нього вже не буде безпечного притулку в Англії; навіть його пряний запах відрізнявся від звиклого смороду. Йому довелося б просити дозвіл на виїзд за кордон, до іспанського чи французького монастиря. А йому, можливо, і не дадуть такого дозволу, адже ці країни тепер були нашими ворогами. Якщо монастир закриється, брат Ґай утратить більше, ніж будь-хто з інших монахів.

Розділ вісімнадцятий

Монахи прямували процесією до церкви на чолі з абатом. Брат Ґай залишив мене, щоб приєднатися до своїх братів. Серед тих кількох монахів, що наздоганяли інших, я впізнав настоятеля Мортимуса та брата Едвіга, які поспішали через монастирський двір від контори. І пригадав слова Ґудгепса про те, що вони обоє керують закладом. Проте я не бачив між ними ознак дружби. Пріор просувався швидкою ходою, розкидаючи сніг, а низенький скарбник підбігав, щоб не відставати. Марк приєднався до мене. Старий Ґудгепс був поруч із ним, поглядав на небо, яке знову посіріло.

— Доброго ранку, комісаре Шардлейку. Думаєте, випаде сніг, сер? — спитав він стурбовано. — Я хочу вирушити в дорогу після закінчення служби.

— Дорога до Скарнсі проїзна. А тепер ходімо, ми запізнимося.

Я зайшов у церкву. Монахи пройшли повз хресну перегородку на хори, я чув, як вони кашляють і шаркають. З нашого боку перегородки, досі відчиненої, на стільцях стояла труна Синґлтона. Трохи далі — інша труна, обставлена свічками, у якій лежало тіло Саймона Велплея. Абат стояв біля труни Синґлтона, але трохи на віддалі, бо ближче відгонило запахом тління.

— Ви, світські, посидіть біля труни, поки читають заупокійну, — промовив він урочисто, — а потім можете винести труну на подвір’я. Пріор Мортимус буде четвертим. Якщо, е-е… — він глянув на мій горб, — ви в змозі витримати вагу.

— Я цілком спроможний, — різко відповів я, хоч і скривився від цієї думки.

— Я не можу, — сказав доктор Ґудгепс. — У мене артрит у плечі, мені треба тиждень полежати в ліжку…

— Дуже добре, докторе Ґудгепсе, — утомлено сказав абат. — Я знайду четвертого, хто понесе.

Уперше і востаннє я обмінявся співчутливим поглядом з абатом Фабіаном понад головою цього старого. Абат уклонився і зайшов за хресну перегородку, а ми сіли біля труни Синґлтона. Ґудгепс закашлявся і зарився носом у хустинку.

Служба розпочалася. Того ранку, незважаючи на те, що я сидів поруч зі смердючою труною вбитого, мене заколисував прекрасний поліфонічний спів монахів. Псалми і читання з книги Йова латиною мене вразили.

Ти кажеш сам до себе: Що Бог знає? Хіба він крізь чорну хмару судить? Хмари йому завіса, він не бачить; він небесним обрієм походжає[8].

«Справді чорні хмари», — подумав я. І роздратовано похитав головою. Так не можна, де була моя рішучість? І тут мені спало на думку щось таке, про що раніше не думав, хоча мав би. Марк і доктор Ґудгепс сиділи по обидва боки від мене; старий усе ще прикладав хустинку до носа, а Марк дивився поперед себе, занурений у роздуми. Я штовхнув його.

— Чи буде Еліс сьогодні вранці в лазареті? — прошепотів я.

— Думаю, що так.

— Добре. — Я обернувся до Ґудгепса. — І я хотів би, щоб ви також туди навідалися перед від’їздом.

Він