Читати книгу - "Матінка Макрина"

А монашки, особливо на сестру Вавжецьку й на мене розсерджені, одразу ж прийшли до в’язничного приміщення, куди нас відіслали, і крикнули, що ми мусимо тепер прокляту польську кров змити й випалити, бо нею велику монастирську залу засмерділи. Увесь вечір ми провели тоді, носячи на те місце, де стояли перед Семашком, розпечене каміння, і ним сліди випалювали, потім ще випарювали окропом і відшкрябували ножами, поки монашки, які охороняли нас і яких знущання з нас не розважило, а, навпаки, знудило, дали і нам, і собі спокій.

Одначе ми знали Семашка та добре усвідомлювали, що якщо він і поїде, то не для того, аби зашитись у монастирі, пожертвувати душу Богові, прозріти й повернутися, благаючи нас про вибачення та дякуючи, що нашою терплячістю ми привели його знову на праведну стежку, не для того, аби самому перейняти пальму мучеництва, ніколи! Якщо він від’їздив, то для того, аби вигадати для нас і для інших нещасників і нещасниць, які Москві опираються, нові муки; а що сильніше ми принижували його нашими словами, словами істини, то більше він прагнув нас покарати в якомога жорстокіший спосіб. Уже настала зима, коли прислали наказ, а разом із ним цілий віз мішків чи, може, незграбних сутан із шорсткої мішковини; нам наказали розвантажити віз, а потім з’явитися перед протопопом, який прочитав нам наказ: згідно з ним нас мали топити, топити як чарівниць в озері, над яким розташовано Мядель, бо це найдієвіший спосіб охолодження занадто кипучої польської крові. Те, що ми вважали мішками, виявилося воістину диявольськими смертельними сорочками, оскільки замість двох рукавів у них був тільки один, до того ж зашитий, куди обидві руки вдягалися так, щоб ними неможливо було поворушити; крім того, нам на шиї почепили грубі мотузки та всіх нас, за винятком сліпих, погнали через місто до озера, ще не скутого кригою, але вже такого холодного, що достатньо було занурити руку, а вже кістку ломило.

Нас вели, підганяючи стусанами та уколами кортиків, вуличками, що стрімко спускалися до озера, єврейськими вуличками, тож нічого дивного, що невдовзі до цього сумного ходу приєднався цілий натовп жидів, жидівок і жиденят — спочатку посміятися з такого видовища, а вже незабаром для того, щоби нас пожаліти. Ми спускалися з гори, спотикаючись на нерівній дорозі, ще недавно багнистій, а тепер, коли вже взялися перші приморозки, із затверділими кам’янистими ямами; ми минали низькі халупки з прогнилої деревини, на призьбах — обдерті діти, одягнені в якесь лахміття; іноді у вікні видно було беззубе обличчя діда або сліпої бабки, що нашорошувала вуха, аби збагнути причини всього цього рейваху. Внизу ми бачили як на долоні цю пустку — місце, створене для мучеництва: болотища, берег озера, над ним верби, як упирі, а в затоні колисалися човни, на які перевізники саджали наших катів; а серед них і тих двох нещасних відступників — Василевського й Коморовського, Коморовського й Василевського, п’яних і того дня, бо п’яних вічно.

Скрипін у попівських шатах звернувся до нас зі звичною проповіддю: Прийміть благочестиву віру, бо ми потопимо вас, як цуценят. І ми мали для нього відповідь, що й зазвичай: Ми не зречемося Христа, тому топи нас, дияволе. Тоді кожен кат схопив мотузку, що звисала із шиї кожної з нас, після чого тягнув одну на мотузці до води за човнами, які відштовхували від берега. Коли ми стояли у воді по пояс, а кожна кістка в нашому тілі волала про жалість, Скрипін, легко погойдуючись на одному з човнів, так що я тільки й чекала, коли він гепнеться у воду, як чорна сливка в компот, повторив свою проповідь. Марно, бо ми повторили нашу відповідь. А тому нас тягли ще далі, на більшу глибину, поки вода не підійшла нам до підборіддя; і я відчувала в цій крижаній чорноті, зашита в мішковину, як сука перед топленням, кожен волосок на моєму чолі, кожен клаптик моєї шкіри, кожен хрящ — від кінчика пальця, який ледь торкався дна, аж до маківки голови, що ледве здіймалася над напливаючими хвилями; намокла мотузка душила, тому в усіх нас на шиях з’явилися величезні пухлини… Якби не повага до вас, Святий Отче, і до святого місця, я би розстебнула ґудзики й показала, що й донині ці пухлини до кінця не зійшли. Просякла водою мішковина тягнула вниз, сили нас полишали. Коли котрась із нас слабла, решта намагалися підтримати її, щоб вона не впала, але що довше нас топили, то важче нам було утриматися на кінчиках пальців. Здавалося, що це триває цілу вічність. Врешті нас відтягли на мілкіше місце, а там Скрипін, якого перевізник устиг уже доправити на берег, щоб він на твердому ґрунті відпочив, а потім знову на мілину привезти, виголосив нам свою проповідь утретє, на що ми йому втретє відповіли: Топи нас, дияволе! Тоді й наші кати крикнули страшну команду: Топити як цуценят! — і знову на глибину нас потягли, викликавши сміх попів та оплески монашок, які всі на берег висипали й особливо раділи нашому стражданню.

Плавати добре, плавати річ приємна, але не тоді, коли тебе волочуть линвами, коли вода цілує тебе, як нелюб-нахаба, очі заливає, вдирається до легенів з болісним кашлем, то може й до божевілля довести й до видінь, які, сам не знаєш, чи від сатани, чи від Бога походять… ах, і мені почали являтися Господні ангели! Коли, як ластівка, впіймана на вудку, я чула тільки, як попи раз по раз кричали крізь туман дякам: Пастой! — і одразу ж до нас: Котра з вас переходить?, і знову до дяків: Тяні!, коли в гортані бракувало повітря, я побачила… е, жодних зірок, жодних примарних троянд, сніжно-білих шат зі шлярками, жодних золотистих кучериків… я побачила Господнього посланця, мого охоронця, істинного охоронця, який не бринькає на лютні й не співає латиною, а тільки роботу виконує в людському тілі, простий шляхтич у сірому домотканому сукні, ніби економ. Донині я його бачу, чую його кроки: видно, що він на роботу прийшов, закасавши рукави; він стояв на березі біля єврейського натовпу, але вище, на узбіччі. Він дивився співчутливим поглядом на нас. І мовчки дивився на попів. І за всім цим він спостерігав із серйозністю. А коли я кинула на нього погляд останньої надії, то він відповів таким поглядом, немовби мені ним дорогу