Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Щодо виявлення слов’янського етнічного елемента в цей період можливості антропологічних методів поки що надто обмежені. Протягом століть уявлення слов’ян про потойбічний світ було пов’язане з обрядом спалення покійників. Унаслідок повного переважання кремації немає повноцінного матеріалу (або будь-якого) по таких культурних групах, як зарубинецька, зубрицька, київська з ранньослов’янських культур другої половини І тис. н. е. Значна частина черняхівських поховань також містить трупоспалення. Мабуть, існуванням якогось варіанта цього обряду пояснюється й брак реальних слідів могильника у верхньодністровській групі черняхівських пам’яток, найбільш обґрунтовано пов’язаних із слов’янськими старожитностями наступного історичного періоду.

За доби «великого переселення народів», котра на Європейському континенті була ознаменована рухом готів з Прибалтики в Північне Причорномор’я, одним з найважливіших факторів, що активно впливав на хід історичних подій у Європі, були кочівники, котрі прийшли з Азії, викликавши значні етнічні зрушення у місцевих племен і народів. Рух кочовиків значною мірою зумовлювався кліматичними коливаннями в безмежних степах Євразії, що через періодичне зменшення продуктивності пасовиськ викликало загострення стосунків між етносами, міграції та загарбання нових територій.

На початку нової ери на Півдні України панували кочові племена сарматів, що витіснили скіфів ще у III ст. до н. е. Сармати з’являлися із Заволжя та Дону окремими племінними угрупованнями. З античних писемних джерел на території України відомі племена язигів, роксоланів та аланів. Роксолани мешкали в Приазов’ї. Тут кочували й інші племена, про що свідчать курганні могильники з різними поховальними обрядами. Язигам належать поховання, впущені в давніші кургани на Лівобережжі та Правобережжі Дніпра. Аланські поховання в характерних для них катакомбах найбільш сконцентровані між гирлами Дністра та Дунаю. Детально історію та матеріальну культуру сарматських племен описано в другому томі цього видання (розділ III).

Найпізніші відомості про сармато-аланів в Україні пов’язані з подіями гунського періоду. Наприкінці V ст. алани разом з візіготами вирушають із причорноморських степів на захід, де деякий час становлять важливу воєнну силу в боротьбі європейських народів проти полчищ Аттіли.

У середині І тис. н. е. на Євразійському континенті одним з наймогутніших був гунський союз кочових племен. Гуни на просторах східноєвропейського Степу та на рівнинах Паннонії з’явилися в другій половині IV ст., докорінно змінивши етнічне обличчя цих земель. У степах панівне місце посіли тюркомовні племена, що замінили іраномовне населення.

Перший етап масової появи гунів у Європі відзначив Авзоній (помер після 395 р.), який говорив про «бродячі полчища хуні»[411]. У «Церковній історії» Єрмія Созомена наведено легенду, що датує рух гунів на захід 375 роком. «Одного разу сталося так, що бик, якого переслідував овод, перейшов через озеро, а за ним пішов пастух; побачивши протилежну землю, він повідомив про неї одноплемінників. Інші кажуть, що лань показала мисливцям цю дорогу, ледь покриту зверху водою»[412]. Дуже схожі свідчення про шляхи руху гунів у Європу наводить Зосим у «Новій історії», що датується V ст.: «їх називали унами; лишається невідомим, чи слід їх називати царськими скіфами чи визнати за тих кирпатих і безсильних людей, котрі, за висловом Геродота, жили по Істру, чи вони перейшли сухопутним шляхом із Азії в Європу»[413]. Потрапивши в Європу, гуни, розгромили аланів, які кочували від Прикаспійських степів до Дону. Останні за культурою та побутом були близькі до гунів, але, за свідченням Амміана Марцеліна, «з більш м’яким і більш культурним способом життя»[414]. Слідом за цим гуни розгромили Боспорське царство[415]. У степах Північного Причорномор’я вони, за свідченням Амміана Марцеліна, Созомена, Євнапія, Йордана, зустрілися з остготами, котрих було підкорено близько 375 р., відразу ж після смерті Германаріха. Як і алани, остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, увійшли до складу гунського племінного союзу. Друга частина готів (вестготи) в 376 р. відійшла в Подунав’я[416]. Слідом за вестготами гуни, за свідченням Філосторгія і Зосима, дійшли до Фракії, спустошивши римські провінції[417]. Аналізуючи свідчення письмових джерел про гунів тих часів, П. Шафарик вказував, що одна частина гунів, яку очолював Ульд, у 400 р. воювала під Константинополем, друга частина під проводом Аспара в 424 р. була в Італії, третя під проводом Роіласа в 432 р. спустошила Фракію, останні, очолювані Руєм, з 420 р. перебували в Паннонії[418]. Риму вдалося зібрати сили і розгромити гунське військо. За свідченням Созомена, Ульд відійшов за Дунай, а основна маса різноплемінного гунського війська потрапила в полон[419]. Після цієї поразки стабілізація гунського об’єднання відбулася при Руї (V ст.). Приск Панійський повідомляє, що Руя (Руа) «наважився вести війну проти амілзурів, ітимарів, тоносурів та інших народів, що поселилися вздовж Істру і які мали союз з римлянами»[420].

Особливий розквіт гунського об’єднання наступає при Аттілі, який з 434 по 445 рр. правив разом з братом Бледою, а після його вбивства — одноосібно до смерті (454 р.). У цей час гуни відновлюють набіги на Візантію. В 447 р. вони спустошили Фракію й Іллірію, пограбувавши при цьому близько 700 міст і фортець, дійшли до Фермопіл і околиць Константинополя. Візантія уклала мир з Аттілою за рахунок відторгнення придунайських земель і збільшення данини, яку вона виплачувала раніше. Приск зауважує, що «могутність варварів виросла після того ще більше»[421].

Більшість учених гунами вважає народ, що утворився у II—IV ст. внаслідок змішування тюркомовних хунну і угорських племен Приуралля та Поволжя[422]. В часи Аттіли гунський союз включав у себе багато місцевих племен. Це роксолани, алани, герули, остроготи, гепіди, можливо, анти та ін. Серед гунських племен, за свідченням Приска Панійського та Йордана[423], найзначнішим було об’єднання акацирів, котрих М. І. Артамонов локалізував у степах Причорномор’я[424]. Кожен з цих народів мав своє управління.

Етнічну строкатість гунського племінного союзу підтверджують й археологічні дані. На території України відомо кілька десятків поховань гунського часу. Це поодинокі, переважно випадкові, знахідки з поруйнованих поховань, розташованих у Північному Причорномор’ї та Криму. Зокрема, ці знахідки з Новогригорівки та Новоіванівки Запорізької області, Нової Маячки, Раденська та Альошок на Херсонщині, Антонівки та Кубей на Одещині, на городищі Беляус у Криму.

На підставі краще збережених поховань можна констатувати, що їх виконано за різними обрядами, а це пов’язано з різноетнічністю захоронених. Поховання за обрядом інгумації із с. Кубей було здійснено в могилі