Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

 Відчуваю, що моя роль в офісі не сильно відрізняється від кактусу на столі Мінді. В дівчини вже третя істерика за день. 
— Бет, можеш мене застрелити? —стогне вона.
   Я здригаюся від цього прохання. 
— Мі, тобі просто потрібно бути жорсткішою. Вони відчувають, що ти занадто сильно жалієш їх, — я підійшла до монітора її компʼютера. — Чому ти це робиш? Тод мав здати ці розрахунки ще минулого тижня. 
— Він сказав, що в нього занадто багато роботи і якщо мені потрібні ці срані розрахунки терміново, то я можу підняти свою дупу і зробити їх самостійно. — Всю цитату подруга виділяє лапками, за допомогою пальців. 
— Ходімо, — кажу їй, запрошуючи слідувати за мною. 
   Ми підходимо до Тода, який сидить, закинувши ноги на стіл, уважно розглядаючи щось в телефоні. 
— Тоде, скажи мені, будь ласка, чим ти плануєш займатися, коли втратиш роботу? — запитую, скидаючи ноги чоловіка на підлогу. 
— Я не планую звільнятися, — він дивиться на мене секунду, а потім знову втуплюється в телефон, стискаючи його в руці міцніше. 
— Чому ти не підготував розрахунки? Я давала тобі час до пʼятниці, — мій погляд буравить його. 
   Мінді стоїть поруч, переминаючись з ноги на ногу. 
— Ти не мій бос, Бетані. Вже ні. Зараз мною керує Мінді. Мі, ти ж не збираєшся звільнити мене, адже так? — включаючи дурника, він часто кліпає очима. 
— Ні, я…
— Тимчасово, — холодно перебиваю її. — Я тимчасово переведена для роботи над важливим проєктом. А коли повернусь, то задамся питанням: якщо такий цінний співробітник не може виконувати свої прямі обов’язки, то для чого він мені? Мінді може зробити все за тебе, їй не складно. Питання лише в тому, чому це так важко тобі, — я тикаю пальцем в його груди. — Ти не маєш амбіцій, це твоє діло. Я не буду проштовхувати мотивацію в твою голову. Але якщо ти перестанеш бути корисним для компанії, то тебе ніхто не буде тримати. Навіть не думай, що це трапиться лише після мого повернення. Я, фактично, не контролюю те, що ви робите, але все ще сиджу на своєму місці, не забуваючи дорогу до кабінету містера Левінсона. Він дізнається, що дарма годує такого ледаря і швидко знайде тобі заміну. 
   Він дивиться мені в очі, стискаючи щелепу. 
— Ти погрожуєш мені? — зневажливо протягує він. 
— Ні, це дружня порада. Включися в роботу. 
— Мінді, я був про тебе кращої думки, — чоловік виставляє претензію розгубленій дівчині. 
— Ні-ні, ти не будеш маніпулювати її почуттям провини, — я підіймаю руки, гучно ляскаючи в долоні, аби привернути увагу всіх присутніх, що вже почали повертатися з лікарняного. Тобто, тут у нас майже повний склад. — Хвилинку уваги, шановні! 
  Всі голови підводяться, та дивляться на мене. Я прочищаю горло, ступаючи в центр кімнати. 
— Як часто вам здається, що ви незамінний працівник? Знайте, що я ціную кожного та не хочу втрачати жодного з вас. Мені буде дуже прикро, якщо ви сприйматимете доброту за слабкість, та користуватиметеся тим, що Мінді ладна прикрити дупу кожного з вас собою. Але з цієї секунди більше такого не буде. Якщо Мінді ставить терміни — це реальні терміни, якщо каже, що потрібно розпочинати негайно, то це означає негайно! Ви отримуєте гідну заробітну плату. Буде соромно втратити роботу лише тому, що вам хочеться сісти комусь на голову. Я більше не буду повторювати цю розмову. Не варто говорити, що таким чином ви відстоюєте свої кордони. Ви прийшли сюди працювати. Не більше — не менше. Будьте такі ласкаві, і не заграйтеся в підлітків, що уникають відповідальності. Гарного вам дня, дякую за увагу. 
   Всі дивляться на мене ще секунду та опускають погляди, продовжуючи працювати ще інтенсивніше. 
   Я йду до кабінету, Мінді за мною. 
— Бетані, не варто було! Тепер всі думатимуть, що я стукачка, — зачиняючи двері, шипить вона. 
— Тобі має бути на це байдуже. Ти не просиш їх стояти на голові, або робити заднє сальто. Якісне виконання роботи, в цілком не стислі терміни — це те, що стоїть перед ними, як основна задача. Якщо ти робитимеш все за них, то за місяць змушена будеш відростити ще декілька пар рук та очей. 
— Але мені не важко було… 
— Ні! - перебиваю її. — Мі, варто ставати трішки серйознішою. Ти ж розумієш, що цим в них викликаєш не повагу, а зовсім навпаки. Став їх на місце, коли таке повторюватиметься.  Відрости нарешті зуби! 
   Мінді дивиться на мене з повними сліз очима. Я вже шкодую, що підвищила голос. 
Двері відчиняються без стуку, а всередину заходить Дієго. 
— Привіт, Бетані, я приїхав за тобою, - він дивиться на мене, а потім переводить погляд на Мінді. — О, і ти тут. Вибач, не помітив. — глузує він. 
— Та пішов ти! — подруга йде з кабінету, штовхаючи плечем в ребра чоловіка. 
— Така маленька, а така агресивна, — він киває їй вслід. 
— Здається, я вже просила тебе не бути з нею придурком, — моє кипіння досі не вчухло. 
— Ти готова? — ігноруючи мою заувагу, запитує він. 
— Так, лише візьму планшет та можемо їхати, — я вкладаю в сумочку все необхідне і покидаю офіс, замикаючи кабінет на ключ. 
Мінді ніде не видно, серце починають шкрябати кішки, нарощуючи інтенсивність та глибину проникнення кігтів. Я завжди ляпну, а лише потім думаю та шкодую. 
   Подруга завжди мала проблеми з особистими кордонами, але життя зі мною минуло не просто так. Вона вже гарно дає відсіч, але бажання подобатися робить з неї безвідмовну. Придурки, як Тод, тонко відчувають цю слабинку, та безсоромно користуються.  
   Всі хочуть виховувати зручних дітей, котрі не вміють відмовляти, завжди передбачають твій крок і вже біжать на допомогу, бояться бути «поганими», «не гідними своїх батьків». А коли ці діти стають дорослими людьми, то батьки ставлять в приклад тих, хто йдучи по головах, вже займають керівні посади, отримують більші заробітні плати та живуть в своє задоволення. І ставлять тупе запитання: «Чому вони змогли, а ти ні?». Це не вигадана модель, а цілком реальна історія життя Мінді.

   Ми сідаємо в позашляховик Дієго. Хм, невже знизив очікування стосовно мене? Я дивлюсь на його профіль, коли він кермує, не промовляючи ні слова, поки ми не опиняємося за містом. 
— Щось ти зовсім не говіркий, Дієго. 
— Важкий день, — він знизує плечима. — Точніше, важкий тиждень. 
— Певно, у всіх зараз такий період, — спроба завʼязати розмову безглузда, я просто замовкаю, відчуваючи сором за те, що лізу до людини зі своїми тупими запитаннями. 
  
   Він досі мовчить, але починає усміхатися, коли я підспівую кожну наступну пісню, що грає в його автівці. 
   Ми заїжджаємо в двір, ковані ворота якого відчиняються, як тільки машина під’їжджає до них. Близько двох хвилин їдемо по довгій, широкій алеї, поки перед очима не з’являється величезний, розкішний будинок. 
   Маєток Мореллі. 
   Газон ідеально вистрижений, з двох сторін закручені сходи ведуть на викладений червоною бруківкою майданчик, в центрі якого розміщено невеликий фонтан, оточений зеленню та квітами. 
   Дім величезний, такий обʼєм роботи займе не місяць, та й не два. Мій ніс морщиться, поки я розглядаю симетричну композицію. Ніби два будинки взяли і зʼєднали в один, додаючи по центу ще один поверх. По стінах поріс плющ, тягнучись до самої верхівки третього поверху, частково закриваючи собою вікна. Черепиця, що колись була червона, з роками вигоріла на сонці та більше скидається на бруківку, по якій я ступаю. Головний вхід в будинок обрамлений великим ґанком з колонами, над ним розміщено майданчик із шезлонгами, вихід на який розташовано з центральної кімнати третього поверху. 
— Я не думала, що він такий великий, — вивчаючи стіни кольору слонової кістки, сказала я.
— Чоловіки Мореллі часто чують такі слова, — настрій Дієго покращився, тому він починає жартувати, криво усміхаючись. 
— Це ти про величину свого его? — я повертаю голову в його бік. 
— Повір, воно таке не безпідставно, — завіряє він. 
   Не маю сумнівів стосовно цього твердження, але видаю скептичне причмокування. 
   На порозі з’являється Енцо, широко всміхаючись. Від цього виразу обличчя хребтом побігли мурахи, я не змогла стримати порух плечима. 
— Бетані, дуже приємно, що ви вже тут. 
— Якщо чесно, я ще не мала часу переглянути технічні креслення, — я кидаю погляд на будинок. — А дарма, якби знала, який обʼєм роботи мене очікує, то взяла б когось собі в підмогу. 
— Я хочу зробити реконструкцію центральної частини будинку, решта — легкий, косметичний ремонт. Для мене важливо зберегти його душу, автентичність. Знаєте, не дуже хочу бігти за тенденціями, а в цій гонитві загубити себе та своє коріння. 
— Що ж, тоді пропоную зробити огляд. 
  Він підходить до сина, ляскаючи його по плечу. 
— Все, Дієго, далі я сам. Ти можеш їхати. 
— Але я хотів…
— Далі. Я. Сам, —- тихо, але владно Енцо перебиває сина. 
— Я заберу тебе та завезу додому, коли ви закінчите, — дивлячись на мене каже Дієго та йде до сходів, аби спуститися до припаркованої автівки. 
  Ми заходимо в прохолодну вітальню, яка має два домінантних кольори — молочний та смарагдовий. На підлозі темні килими, тут зовсім немає сучасної техніки та якихось натяків на те, що в цьому приміщенні живуть люди. Все ідеально чисте та розставлено по своїх місцях. Біля вікна, що виходить на сад, стоїть крісло та журнальний столик, на ньому лежить розгорнута палітуркою доверху книга. Підходжу ближче та бачу «Сяйво» Стівена Кінга. Улюблена книга Мінді, вона перечитувала її тричі, як мінімум.
   Загалом, я не розумію, що саме хоче бачити Енцо, адже цей інтерʼєр гарно зберігся. Що б я замінила, так це меблі та книжкові полички, аби все мало більш сучасний вигляд. Гаразд, ще перефарбувала б стіни, адже вони вже жовтіють. Звісно, зробила б реставрацію паркету, та забрала б цей карниз по стелі…
— Я бачу, що ви вже працюєте, — витягуючи мене з задумливого стану, каже Енцо. 
— Просто обмірковую, що я змінила б у цій кімнаті. 
— Мені подобається ваша хватка, Бетані, але я хотів би запропонувати для початку оглянути весь будинок, а далі я розповім про свої побажання. Повірте, їх буде мінімум. Решта — на ваш смак та професійний погляд.