Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

   Ми довго ходимо будинком, оглядаючи всі кімнати, окрім двох спалень. Я вже втомилася мотати кола, і ледь не зашпорпалася, коли заходила у вбиральню на першому поверсі, аби скористатися нею за прямим призначенням. За годину - кінець робочого дня, а я не встигла зробити нічого корисного. 
Витягую телефон з сумки і знаходжу там повідомлення від Кайла. Кусаю губу, стримуючи усмішку, коли згадую, як він обурився, побачивши, що я перейменувала його. Він просто взяв мій телефон, та замінив імʼя на те, що було раніше. Я й забула про це. Тому, коли мимовільний погляд впав на екран, аж підстрибнула.

Мій🖤: Як ти? Ходити можеш?

   Я зашарілася, згадуючи наші вихідні, наповнені пристрасним сексом на всіх поверхнях, що траплялися під руку. Останній стався сьогодні зранку, перед тим, як чоловік завіз мене додому, аби я встигла перевдягнутися перед роботою. Не варто було йому підійматися сходами, крокуючи позаду мене, коли я йшла в його футболці та без білизни. Але чи шкодую я про це? Абсолютно ні. Хоча, коліна болять від жорстких та твердих сходинок.

Я: Ти недооцінюєш мене, або ж переоцінюєш себе, місяцю мій. 
Мій🖤: Тебе важко недооцінити, зіронько. 
Я: Працюю, а ти відволікаєш. 
Мій🖤: Що ж поробиш, така твоя доля. 
Я: Тоді нам варто зрівняти рахунки.

Я прикріплюю до повідомлення два фото, що зробила в його дзеркалі, відправляю та блокую телефон, аби не загрузнути в онлайн-флірті. Як не крути, мені дійсно варто не забувати, що я працюю. І чим швидше зроблю те, що маю, тим швидше поїду додому.

— Мені не хочеться змінювати кольорове рішення. В часи моєї молодості зелений був яскравіший, не такий вигорівший. Також, я не хочу змінювати форму вікон та дверних рам. І, звісно, основне побажання: після ремонту я хочу заходити в свій дім та впізнавати його. Як впізнаю себе в своїх синах. Тобто, в сині. 
   Шлунок стискається, викликаючи раптовий приступ нудоти. Пальці починають нервово смикати кишені джинсів. 
— Я зрозуміла вас, Енцо. Омолодити та не спотворити, ось що вимагається від мене. 
— Так, абсолютно правильно. 
— Я записала обʼєм роботи, поки що працюватиму над списком основних пропозицій, а коли ми затвердимо їх, то зможу приступити до створення макетів. 
— Чудово. Не поспішайте, я вас не підганяю, — тихо промовляє чоловік.
   Дуже добре, але себе підганяю я. Часом варто дійсно не гарячкувати, а дати ідеї достигнути в голові. Це не той випадок. Тут потрібно швидко і «вже». 
— Я працюватиму на якість, а не на час, Енцо. - запевняю я. 
— Якщо вам потрібно більше часу проводити тут, то я можу запропонувати вільну кімнату. 
— Ні! — викрикую я, але різко беру себе в руки, заспокоюючись. — Дуже дякую за пропозицію, але я занадто сильно люблю своє житло. 
— Не можу засуджувати, — він розводить руки, вигинаючи один кутик губ. 
— Я старатимусь підготувати все до кінця тижня, — стискаючи руки в кулаки, кажу, ступаючи до дверей. 
— Будемо на звʼязку, Бетані. Приємно мати з вами справу, — він схилив голову набік. — Ви нагадуєте мене в молодості. Я теж любив роботу більше за усе на світі. 
— З роками щось змінилося? — я ставлю запитання, хоча вже беруся за ручку, готова йти геть. 
— Ні. Цей факт залишається незмінним. 
   Я киваю головою, імітуючи розуміння, та вилітаю на свіже повітря, де мене вже чекає Дієго.

— Ну що, мій батько не дуже налякав тебе? — цікавиться, зупиняючись біля мого будинку. 
— Ні. А мав би? — я воджу пальцем по шкіряному підлокітнику. — Він цілком… милий дядько. 
   Дієго сміється, закидаючи голову на підголівник. 
— Ще так його ніхто не обзивав, — він дивиться на мене, як хлопчик-розбишака. — Дякую, розвеселила. 
— Звертайся, свіжа стенд-ап програма майже готова. 
   Він підіймає руку, заправляючи пасмо мого волосся за вухо, як це завжди робить Кайл. Я напружуюсь, очікуючи поцілунок, але цього не стається. В очах чоловіка читається сум та меланхолія. Дієго зараз схожий на когось іншого, не того чоловіка, який йде навпростець до своєї мети. 
— Бетані, ти така гарна, — нарешті промовляє він. — Бережи себе, аби не згоріти між двох вогнів. 
— Про що ти? — запитую, спантеличено глипаючи на нього. 
— Коли потрапляєш до клітки, навколо якої плавають акули, переконайся, що організатори цього атракціону замкнули її, — він говорить це та виходить з машини, аби відчинити пасажирські двері, поки я, зсунувши брови над переніссям, роздумую над його словами.

   Заходжу в квартиру, в голові досі лунає фраза, сказана Дієго з такою тугою в очах: «Коли потрапляєш до клітки, навколо якої плавають акули, переконайся, що організатори цього атракціону замкнули її». 
   Звучить так, наче він знає щось таке, про що мав би не знати. І це зароджує свіжий приступ тривоги.