Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Натаніель куснув бутерброд і вмить пошкодував про це. Відставивши тарілку вбік, він підійшов до вікна й подивився на Лондон — цілий килим жовтих вогників, що розкинулися під нічним небом. Безперечно, якби Бартімеус виказав ім’я свого хазяїна, Андервуд або поліція вже схопили б Натаніеля за горло. Цікаво... А ще й ця надзвичайна подія... Чи пов’язана вона з Бартімеусом, чи ні?

Андвервуд зараз унизу, біля телефону. Вихід вельми простий: трохи простежити за ним, і все буде ясно.

Натаніель знову дістав дзеркало.

— Мій наставник зараз у своєму кабінеті. Підберися до нього ближче — так, щоб мені все було видно. А найголовніше — слухай і переказуй мені все, що він говорить.

— Ну, й хто тут тепер нишпорка?.. Та годі, годі, пробач! Мені байдуже до твого морального обличчя. Нумо, вперед...

Середина диска прояснилась, і там з’явилося чітке й виразне зображення кабінету наставника. Андервуд сидів у шкіряному кріслі, спершись ліктями об стіл. В одній руці він тримав слухавку, а другою вимахував у такт власним словам. Бісеня підібралося ближче: тепер було видно тривогу на чарівниковому обличчі. Андервуд кричав у телефон.

Натаніель постукав по диску:

— Що він говорить?

Бісів голос залунав тільки з середини речення. Звук надходив з невеличким запізненням, та хлопець бачив, що слова передаються точно:

—... ви кажете? Всі троє втекли? Є жертви — цілі дюжини?! Це нечувано! Вайтвел з Дювалем повинні за це відповісти!

Так, я справді не тямлю себе, Ґреґорі! Це серйозний удар по моєму розсліду! Я мав намір сам допитати цього демона. Так, сам! Бо я певен, що це пов’язано з крадіжками артефактів... з тим, що останнім часом вони так почастішали. Всі знають, що найкращі зразки зберігаються в Пінна; демон напевно збирався викрасти їх... Так, так, це означає, що тут замішаний якийсь чарівник... Так, я розумію, що це навряд... і все таки, то була моя найкраща ниточка... щиро кажучи, навіть єдина... А чого ви ще сподіваєтеся з таким фінансуванням?! їхніх осіб не встановили? Зовсім?! Оце то буде ляпас для Джесіки! Хоч одна приємна річ в усій оцій сумній історії... Так. Гадаю, що так. До речі, Ґреґорі, я саме пригадав — я хотів би порадитися з тобою з одного особистого питання...

Бісеня зненацька замовкло, хоч Андервуд говорив далі, щільно притиснувши слухавку до вуст. Натаніель щосили струснув диск, і в ньому з’явилося личко немовляти:

— Агов, чого це ти?!

— Звук! Де звук?!

— Він говорить пошепки! Я нічогісінько не чую. А ближче підбиратися небезпечно.

— Я мушу це почути!

— Хазяїне, ти ж знаєш про межі безпеки! Чарівники часто ставлять захисні сенсори. Ти ж розумієш, що навіть цей чолов’яга...

Натаніелеві з нетерплячки звело обличчя. Міркування безпеки зараз його не займали.

— Кажу тобі — передавай. І не змушуй мене повторювати це.

Біс не відповів. У дзеркалі з’явилось Андервудове лице — тепер воно заповнювало мало не всю середину диска. Було чітко видно кожну волосинку, що стирчала з ніздрів чарівника. Наставник кивав:

— Так, я згоден. Мабуть, я й справді повинен відчувати втіху... Так, якщо поглянути з цього боку, хлопчик і справді втілює гідний наслідок моєї тяжкої праці. Тепер мій старий наставник...

Андервуд не закінчив. Він скривився, ніби його торкнулося щось холодне:

— Пробачте, Ґреґорі. Я відчуваю, що це буде справедливо...

Натаніель побачив, як чарівник примружив очі: знайомі брови зійшлися на переніссі. Зображення в дзеркалі зненацька розширилось — так, ніби бісеня перескочило до іншого кутка кімнати. Андервуд щось вигукнув. Біс спробував повторити це слово, та його голос ніби щось вимкнуло. Зображення залишилось, але якось по—дивному затремтіло.

— Що сталося, бісе? — голос Натаніеля зірвався.

Бісеня не відповідало.

— Я наказую тобі покинути кабінет і повернутися до мене!

Відповіді не було.

Зображення в дзеркалі аж ніяк не заспокоювало Натаніеля. Хоч воно й тремтіло, хлопчина бачив, як Андервуд поклав слухавку, поволі встав і обійшов довкола столу. Його погляд, чіпкий і недобрий, ніби когось вишукував. Зображення затремтіло ще дужче — біс, напевно, щосили намагався вирватись і втекти, та в нього нічого не виходило. Натаніель у паніці кілька разів відчайдушно вдарив по дзеркалу — все було марно. Біс закляк, не в силах поворухнутись чи вимовити хоч слово.

Андервуд підійшов до шафи, що стояла біля дальньої стіни, понишпорив у ній, і повернувся назад з металевим циліндром у руках. Він труснув циліндра: з чотирьох невеличких отворів у його верхній частині посипався білий порошок, який невдовзі заповнив усю кімнату. Порошок подіяв умить: Андервуд здригнувся й поглянув угору, просто на Натаніеля — так, ніби дзеркало перетворилося на вікно. На мить хлопчині здалося, ніби наставник і справді бачить його, але потім він зрозумів, що той просто помітив бісеня.

Скутий жахом, Натаніель дивився, як його наставник нахилився й потяг за стрічку, пришиту до килима. Килим скрутився й покотився вбік. Під ним було намальовано два пентаклі. Чарівник ступив до меншого з них, не зводячи очей із застиглого біса. Андервуд щось промовив, і за кілька секунд у більшому пентаклі з’явилась примарна постать. Андервуд віддав якийсь наказ. Привид уклонився й пропав. На превеликий Натаніелів подив, тіло наставника ніби замерехтіло й ковзнуло вбік. Андервуд досі стояв у пентаклі, але поряд із ним був його двійник — прозорий, немовби зітканий з туману.

Привид, відштовхнувшись ногами, злетів у повітря й полинув уперед просто до безпорадного біса, що досі передавав зображення кабінету на диск. Натаніель, вигукуючи команди, заходився люто трусити дзеркало, та все було марно: зупинити наставника не вдавалося. Привид поволі наближався: брови були насуплені, очі дивилися просто на бісеня. Тепер примарний Андервуд заповнив собою всю поверхню диска. Здавалося, що зараз він пройде крізь дзеркало...

Аж тут привид зник. Натаніель побачив у дзеркалі лише тіло наставника, що нерухомо стояло посередині пентакля.

Незважаючи на страх, хлопець чудово зрозумів, що сталося. Виявивши шпигуна й заморозивши його, Андервуд вирішив пройти астральною ниткою біса