Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Надто пізно Натаніель збагнув, що йому тепер робити. Вікно! Якщо викинути дзеркало надвір, то наставник, можливо, не здогадається...

Він двічі ступив у напрямі вікна, коли крізь підлогу без жодного звуку почала з’являтись примарна голова Артура Андервуда. Вона мерехтіла яскраво-зеленим світлом. Ось із підлоги визирнув кінчик скуйовдженої бороди... ГЬлова повільно обернулася на дев’яносто градусів і нарешті побачила Натаніеля, що досі стояв над нею, стискаючи бронзове дзеркало в руках.

Обличчя наставника скривилося так, як Натаніель ніколи ще не бачив. Ні, то не була знайома нетерпляча зневага, що так довго характеризувала Андервуда як учителя. І не лють, яку він виявив уранці, викривши свого учня. Ні. Спершу на лиці чарівника виступив крайній подив, який відразу змінився такою злобою, що в Натаніеля підігнулись коліна. Дзеркало випало з його рук. Хлопець безсило сповз по стіні. Він спробував заговорити, але не зміг вимовити ні слова.

Примарна голова дивилася на нього з середини кімнати. Натаніель дивився на неї. А потім з перекинутого дзеркала долинув глухий, далекий — мабуть, через те, що його видавало фізичне тіло, яке перебувало внизу в кабінеті, —Андер— вудів голос:

— Зраднику!..

З Натаніелевих вуст вилетіло здушене хрипіння. Голос пролунав знову:

— Зраднику! Я з’ясую, хто наказав тобі підглядати за мною.

— Ніхто... ніхто мені... — ледве чутно прошепотів Натаніель.

— Готуйся! Я йду до тебе!

Голос ущух. Примарна голова наставника закрутилась і зникла. Натаніель, тремтячи, підняв диск і зазирнув туди. За кілька секунд зображення кімнати розпливлося — дух чарівника пройшов крізь біса. Потім він полинув над килимом туди, де стояло тіло. Підібравшись упритул, дух прибрав ту саму позу і злився з тілом. Ще за мить Андервуд зробився звичайним, а в більшому пентаклі з’явився привид. Ляснувши в долоні, Андервуд відпустив джина; той уклонився й щез. Чарівник вийшов з пентакля — очі його палали — і поспіхом покинув кабінет.

Закляття, що скувало біса, розвіялось, і в диску знову з’явилось личко немовляти. Бісеня з полегшенням видихнуло:

— Ху-у! Тобі навіть не уявити, як мені було гидко! Коли оцей бридкий дідуган проходив просто крізь мене і моєю ниткою... Мене аж трусить, їй-право!

— Замовкни! Замовкни! — Натаніель, збожеволівши зі страху, намагався щось придумати.

— Послухай-но, зроби мені ласку! — провадило бісеня. — Часу в тебе залишилося обмаль. Звільни мене зараз, поки ти ще живий! Жити в цім дзеркалі так нудно, тобі й не уявити, як тут самотньо... Ну ж бо, хазяїне. Я буду вельми вдячний тобі!

Немовля хотіло було спокусливо всміхнутись, та Натаніель люто пожбурив диском у стіну.

— Ой! Гаразд, бажаю тобі щиро натішитись тим, що на тебе чекає!

Натаніель підбіг до дверей і заходився відчайдушно смикати ручку. Знизу вже лунали швидкі наставникові кроки.

— Він по-справжньому розлючений, — обізвався біс. — Навіть його астральна форма мало не вбила мою сутність, коли проходила крізь мене. Шкода, що я лежу ниць, бо охоче помилувався б тим, що станеться, коли він увійде сюди.

Натаніель кинувся до шафи і рвонув її на себе. Він хотів підперти шафою двері, однак та була заважка. Хлопцеві забракло сил. Він гарячково й переривчасто дихав.

— Чого ти нервуєшся? — поцікавився біс. — Ти ж тепер могутній чарівник. Виклич когось, і він тебе порятує. Скажімо, африта — це робота саме для нього. Чи свого любого Бартімеуса, про якого ти так піклуєшся. Чому його немає, коли він тобі потрібен?

Натаніель, схлипнувши, пошкутильгав на середину кімнати й поволі обернувся до дверей.

— Що, прикро? — кепкувало бісеня. — Прикро віддаватися на чиюсь милість? Тепер ти сам це знаєш, хлопче. Довідаєшся зараз на власній шкурі. Тепер ніхто не допоможе тобі.

Аж тут хтось постукав у віконце.

Натаніелеві на мить зупинилося серце. Він поглянув туди — біля шибки сидів розтріпаний голуб і вимахував обома крилами відразу. Хлопчина нерішуче ступив до вікна:

— Бартімеусе?..

Голуб кілька разів стукнув дзьобом у шибку. Натаніель простяг руку до засувки...

У замку клацнув ключ. Двері з грюкотом відчинились. На порозі стояв Андервуд з червоним від люті лицем, облямованим сивою гривою волосся та бородою. Натаніель, опустивши руку, обернувся до наставника. Голуб зник з вікна.

Відсапнувши за кілька секунд, Андервуд скрикнув:

— Негіднику! Хто керує тобою? Хто з моїх ворогів?

Натаніеля трусило, але він стояв нерухомо й не зводив з чарівника очей.

— Ніхто, сер. Я...

— Дюваль? Мортенсен? Чи, може, Лавлейс?

Почувши останнє ім’я, Натаніель не стримав глузливої посмішки.

— Ні, сер, не вони.

— Хто навчив тебе, як зробити дзеркало? Хто наказав тобі підглядати за мною?

Попри страх, у Натаніелевім серці палахкотів гнів.

—Хіба ви не чуєте? — із запалом відповів він. — Я ж кажу вам — ніхто.

— Ти брешеш мені навіть зараз! Гаразд! Поглянь на цю кімнату востаннє. Більше ти сюди не повернешся. Зараз ми підемо до мого кабінету, й тебе тішитиме товариство моїх бісів — аж доти, доки ти розв’яжеш собі язика. Ану, ходи зі мною!

Натаніель завагався, але це йому не допомогло. Рука наставника, мов лещатами, стисла його плече. Хлопець вилетів з дверей і помчав сходами вниз.

Дорогою їх зустріла захекана пані Андервуд. Побачивши безпорадного Натаніеля й розгніване чоловікове обличчя, вона аж вирячила очі, та нічого з цього приводу не сказала.

—Артуре, — натомість промовила вона, — до тебе відвідувач.

— Мені нема часу. Цей хлопчисько...

— Він каже, що в нього вкрай термінова справа.

— Хто? Хто каже?

— Саймон Лавлейс, Артуре. Він просто-таки вдерся до нас.

27