Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Інший лідер групи, принаймні я так припускаю, бо він не робить жодної довбаної роботи, і стоїть — знову з руками за спиною, що це за манера? — наглядаючи за своїми людьми на відстані.

Я зупиняюся поруч з ним, дотримуючись дистанції в пару футів, тому, можливо, Макс не відразу зрозуміє, що я роблю, якщо випадково погляне. «Слухай. Я знаю, що ти мене не знаєш. Але тобі потрібно мене почути. Зброя цього не вирішить».

Чоловік — з нашивкою на його руці — МАККОГІ — не відповідає. Його рот має тверду, рішучу лінію, коли він стежить за прогресом перед собою. Ймовірно, йому сказали про мене, сказали ігнорувати мене.

Розчарована, я продовжую. «Це небезпечно. Ви не будете знати, що насправді вдбувається, в кого ви стріляєте. Ти побачиш речі…”

Жінка перестає допомагати нести ящик, посилаючи його разом зі своїми товаришами по команді, і тупотить до мене. Діас, відповідно до її латки. “З ким ти розмовляєш?” — запитує Діас, її рука рухається до зброї. Неусвідомлений захисний жест.

«Маккогі», — кажу я із зануреним почуттям, хоча й розумію, щойно мій рот починає рухатися, що це помилка. Що я зробила велику помилку.

Її голова хитається назад, наче я вдарила її кулаком, її обличчя блідне.

Потім вона в моєму особистому просторі тицяє в мене пальцем. «Думаєте, нам про вас не розповідали? Так що заткніться щодо Маккогі. Ти так легко не залізеш у наші голови».

Поруч зі мною Маккогі пересувається, реагуючи на наближення Діаз, відступаючи й повертаючись, щоб він міг стежити за нею. І, звісно, щойно він це робить, я бачу його перед собою, і мене вітає серйозність моєї помилки. Маккогі скривавлений і мертвий, ліва половина його обличчя зруйноване, з нього все ще стирчить лише м’ясо зі скрученими металевими осколками.

Вибух під час виконання місії. Ймовірно, це сталося так швидко, що він навіть не бачив, як це настане. Він працював тоді, продовжує працювати і зараз. Знову переживаючи його останні моменти, які, очевидно, пов’язані з Діас і, можливо, з її товаришами по команді.

Прокляття. Я втрачаю момент, коли охорона починає ходити туди й назад. А може, Маккогі змішався з самим початком, не будучи серед тих, хто кричить, благає.

Я піднімаю руки вгору, відриваючи погляд від Маккогі, щоб зосередитися на Діаз. «Вибачте», — кажу я обережно. «Я не знала, але це нічого не змінює. Це все ще…”

«Спокійно, Діас», — м’яко каже Макс поруч зі мною, вразивши мене. Я навіть не почула, як він наблизився.

Вона напружується, її хребет випрямляється. «Так, сер», — бурмоче вона.

Я дивлюся на Макса. Що в біса він на них має? Він просто дідусь у поношених черевиках за кілька днів або, можливо, тижнів до пенсії. Проштовхувач паперу від відділу якості.

«Продовжуйте», — каже він тим самим ніжним тоном, киваючи в бік човника. Діас відходить, щоб повернутися до своїх завдань, але кидає на мене злий погляд через плече, поки йде, і її кулаки все ще стиснуті з боків.

Я повертаюся до Макса з відкритим ротом, щоб пояснити.

Але він тільки зітхає. «Ох, Клер».

23

Поїздка та трансфер проходять легко та без пригод. Якщо не рахувати сильної напруги в повітрі між мною по один бік човника і Діас і її товаришів по команді – по інший.

Але як тільки ми — Макс, Рід і групи безпеки — опиняємось на борту корабля класу страйкер, «Аресі», Макс повідомляє новини. У своєму типовому стилі.

«Ви можете зрозуміти їхній дискомфорт», — каже він, проводячи мене коридором до моєї каюти. Яка, мабуть, буде охоронятися ззовні. До каюти, яка зазвичай є каютою високопосадовця, для перевезення якого це судно “офіційно” використовується, прилаштовано окрему ванну, але цього привілею недостатньо, щоб компенсувати втрату свободи. Навіть у тюремних камерах є туалети. «Їхня головна мета — успішне завершення цієї місії. Вони не хочуть більше… сюрпризів».

Як виявилося, версія Макса про те, що я зосереджена на собі — як він запропонував раніше — передбачає “закріплення” мене в моїй кімнаті. На весь час подорожі до “Аврори”, включно з харчуванням. Я не знаю, чи було це частиною плану Макса весь час. Я знаю, що не допомогла собі з Діас.

«Арес набагато швидший. Лише три тижні до зовнішнього краю спільноти замість місяця. Можливо, менше, оскільки «Аврора» прямує до нас, і ми будемо на курсі перехоплення». Його рот невдоволено кривиться від цієї думки. «Ви навряд чи помітите, як минає час».

П’ятсот годин, плюс-мінус, у пастці в кімнаті десять на десять. Я майже впевнена, що помічу.

Я витираю вологі долоні об тканину комбінезона, що вкриває мої ноги. «Макс. Я погано почуваюся під замком».

«Здається, ти чудово впоралася у Вежі». Він схиляє голову набік, дивлячись на мене з викликом, ніби змушуючи мене сказати правду. “Там набагато менші та менш розкішні помешкання.”

Важливий не розмір простору; це моя нездатність змінити місце, коли мені потрібно. Не кажучи вже про те, що у Вежі я була напівзведена з розуму.

Мої пальці метушаться в кишені з блискавкою, у якій ховаються мої таблетки від минулої ночі. «Це інше», — невпевнено кажу я.

Краєм ока я бачу позаду Ріда. Він усміхається мені, але нічого не каже. Чоловік у старомодному чорному костюмі — мабуть, його дідусь? - (Це має сенс, у них обох на лацкані шпильки поколінь), — ширяє поруч нього, його суворий вираз обличчя зосереджений на Рідові.

Макс кудахкає біля мене. «Клер, весь корабель — це замкнутий простір. Тож… просто уявіть собі це як набагато менший корабель. З доставкою їжі.»

Я могла би посперечатися. Або хоча б спробувати. Але кращою ідеєю може бути знаходитися наодинці, а не застрягнути з командою безпеки. Якщо вони будуть досить далеко від мене на цьому кораблі, я можу навіть не бачити нікого з них — живих чи мертвих.

Він показує мені, щоб я йшла попереду нього в кімнату. Це охайне місце з ліжком, притиснутим до правої стіни, порожнім столом ліворуч і полицями, на яких лише пил навпроти дверей. Ні вікна, ні навіть оглядового екрана.

Вочевидь, усе було перевірене для Клер. Нічого не вдієш, ніяк не звільнишся, якщо до цього дійде.

Я повертаюся обличчям до Макса. «Що я маю робити, поки…»

Але він уже зачиняє двері, відмахуючись від моїх слів. «Якщо вам щось знадобиться, просто повідомте охоронцю. Рід буде поруч, щоб допомогти».

Останній мій погляд у коридор — це легка самовдоволена посмішка Макса та вираз люті та розчарування Ріда Дарроу через те, що він призначений моєю нянею.

Три тижні