Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Я не можу цього зробити. Мої пальці лізуть до кишені комбінезона. Я можу просто прийняти таблетки.

Ні. Мені потрібна ясна голова, коли ми прибудемо до «Аврори». Через три тижні.

Я переходжу до дальньої стіни, дванадцять кроків. Книжкова полиця така ж порожня, як здавалася спочатку. Коли я перевіряю гладкий вбудований стіл, охайні відділення так само вільні, як і полиці. Жодної етикетки, яку можна було б прочитати.

Я крокую до дверей і ліжка, а потім знову туди і назад. З кожним кроком кімната стає меншою — і якось теплішою. Нема куди подітися. Нічого робити. Я тут збожеволію. Стану ще божевільнішою. А ми ще навіть не зійшли з орбіти Землі. Навіщо Максу робити це зі мною?

Хвилювання наростає в мені, аж поки я не відчуваю його сердите шипіння у своїй крові, наче моя шкіра може раптово луснути назовні від його тиску.

Кейн з’являється в центрі ліжка, стоячи. Його ноги різко закінчуються на матраці.

я завмираю.

Він жестом закликає мене підійти ближче, виразивши ледь стримувану паніку широко розплющеними очима. Його рот рухається, але, як завжди, не виходить жодного звуку.

Але цього разу, за відсутності хаотичного середовища Вежі та наркотиків, що притупляють розум, я розумію, що знаю, що він каже. Чи швидше запитує.

З вами все гаразд?

Миттєво я переміщуюся в інше місце. До Аврори, в коридорі. Але блискучі дерев’яні панелі зникли. Стіни тут більш індустріальні, звичайний гладкий метал, прикріплений болтами. Гудіння в моєму поганому вусі майже нестерпно гучне, і запаморочення хвилями омиває мене. Моя голова здається… неправильною. Палаючи від болю, вогненними нерівними лініями вздовж мого черепа, ніби це розбите скло, що ледь звисає в рамі. Але я встаю, я на ногах.

З вами все гаразд? — знову запитує Кейн, цього разу сповільнюючи слова й обережно вимовляючи склади.

Він розуміє, що я його не чую. Але я відчуваю гул двигунів під ногами та віддалений, нерівномірний високий шум, крізь який невдовзі впізнаю, що хтось кричить. Хто кричить?

“Все добре”. Мені вдається скласти слова, хоч вони густі й липкі від болю.

Потім позаду нього з’являється Лурдес. Вона ціла, не скалічена. Ні закривавлених рук, ні очей. Вона стурбовано кусає губу, а потім випускає потік слів, які я не можу вловити.

На мій шок, Кейн повертається до неї, визнаючи її присутність.

Вона жива?

Від подиву моє дихання перехоплює, і цього достатньо, щоб обірвати тонку нитку, що з’єднує мене зі сценою, що переді мною.

Кейн і Лурдес зникають, а я знову в своїй замкненій каюті на Аресі.

Мої слабі коліна починають піддаватися, і я намацую крісло і важко сідаю на нього, перш ніж впасти.

Що це було? Галюцинація … чи спогад, що повертається?

Я хитаю головою й морщуся від примарного болю від давно загоєної травми. Я цього не розумію.

Мої руки тремтять, і я скріплюю пальці на колінах, щоб вони зупинилися.

Нічого з цього не має сенсу. Моя потилиця з правого боку пульсує, наче розкололася, бо ледь трималася разом — це мало бути після Веллера та ручки дрилі, але…

Я нічого не пам’ятаю з того часу. Немає нічого, крім чорноти. Навіть жодної щілини чи порожнього місця. Просто… нічого.

Я припустила, що це тому, що я була без свідомості. Я не пам’ятаю, щоб мене перенесли на місток або Лурдес завдала собі шкоди, тому що я тоді нічого не відчувала.

Але що, якщо це не так?

Моє серце б’ється в грудях, відчуття, змішане з нудотним передчуттям і відвертим страхом.

Якщо я пропустила частину з цього короткого вікна в часі, як я можу бути впевнена, що не пропустила більше?

Я знову встаю, мої ноги все ще тремтять, але тепер міцніші, і переходжу через кімнату, щоб загрюкати у двері. “Гей!”

Жодної відповіді, і по моїх жилах проходить паніка. Вони просто збираються ігнорувати мене протягом усієї подорожі?

“Привіт?” Я гупаю трохи сильніше, і зрештою за дверима лунають кроки.

— Ти не вийдеш, Ковалик. Рід звучить нетерпляче. «Знаєш, якби ти недавно співпрацювала зі мною і…»

«Мені потрібно щось записати», — перебиваю я. «Є на чому писати».

Цього разу я буду сама… можливо, я зможу цим скористатися. Переглядаючи те, що я пам’ятаю, звертаючи більше уваги на те, що я бачу, коли з’являються Кейн, Лурдес і Веллер, замість того, щоб намагатися їх уникнути.

«Чи не пізно хвилюватися про те, щоб вияснити свою історію?» — запитує Рід, усмішка лунає голосно й чітко навіть крізь зачинені двері.

Офіційний укол. Сподіваюся, що все, що є на «Аврорі», дістане його. Принаймні до того, як він мене зачепить.

«Можеш мені щось принести? Чи вам потрібно спочатку зареєструвати це у Макса?» Я питаю, слова стікають удаваною солодкістю.

Він тупцює, його кроки віддаляються, і я кривлюся. Занадто далеко, Клер. Він звик, що люди кланяються йому та шкрябають підлогу.

Я вмощуюся на ліжку, притуляючись спиною до стіни, і намагаюся згадати злощасний урок з медитації та очищення розуму. Ще один експерт з дитинства Верукс, інша техніка. Я була улюбленим проектом для багатьох з них протягом семи років, коли зростала під опікою Верукса на Землі. Невдалим, за більшістю стандартів, хоча наприкінці всього я навчилася вдавати «нормальний стан» трохи краще.

Але посилення пульсації двигунів піді мною та миттєвий крен, коли спрацьовують амортизатори, щоб компенсувати наше прискорення, говорять мені, що ми далеко, тому мені важко зосередитися.

Ми вже в дорозі. І Лурдес жива. У моменті, якого я раніше не пригадувала. Це означає, що, можливо, вона все ще жива. Можливо, вони всі живі.

Глибокий сумнівний голос у мені намагається загасити надто яскраву іскру надії. Ви знаєте, що ви бачили.

Крім того, що я не знаю, де моя уява, а де реальність!

Але ви пам’ятаєте їх.

Розчарована, я відкидаюся головою до стіни, ніби це якось скине спогади.

Гучний стукіт у дверях сигналізує про відмикання замка.

«Заходжу», — лаконічно повідомляє Рід з іншого боку. «Я маю те, що ви просили».

Я відштовхуюсь від ліжка й прямую до дверей. Вони відкриваються на кілька дюймів, коли я наближаюся, ніби я намагаюся проштовхнути собі дорогу.

Зітхнувши, я відступаю й простягаю руки.

Я очікую старомодний планшет. Що залишився на борту, захований десь у комірці для зберігання, навіть на такому дуже передовому судні, як це. Іноді вони все ще потрібні, наприклад, на ЛІНІ, коли наш головний процесор завантажував оновлення з commweb.

Натомість Рід простягає короткий циліндричний предмет. Я впізнаю його лише після того, як беру — ручка. Зокрема, ручка Макса, здається, або ідентична їй.

Я дивлюся на нього, і він передає мені пачку сторінок. Чистий кремово-білий папір, гладкий на дотик. Рідкісний, дорогий.

Я піднімаю брови, дивлячись на