Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Є підтвердження! — мовив Голден. — Це той, що нам потрібен.

— Я й сам побачив, — сказав Фред, закінчуючи свій вріз. Пригладив краї шлюзу до рубця, притискаючи клейку стрічку до поверхні, а тоді розшморгнув зовнішній замок-блискавку. — Давай ти!

Голден зробив рух уперед. Фред виставив горбату трипалу механічну лапу, й Голден вручив їй рушницю, підхопивши водночас медичну торбинку й аварійний костюм.

— Побачиш щось підозріле — зразу ж вискоч! — порадив Фред. — Тут у нас гра зі справжньою технологією руйнації.

— Я тільки зазирну, — пообіцяв Голден.

— Не ти був би, — буркнув Фред. Кут плити затулив Фредову посмішку, але її можна було розчути. Голден натягнув на себе зовнішню стінку шлюзу, запечатав її, надув утвореного пузиря, а тоді відкрив унутрішню стінку. Діра була квадратова, по метру з кожного боку, чорні опалини впереміш із блідо-бежевою піною з трьох боків. Голден поставив ногу на поріг дверей і, дочекавшись зчеплення магнітної підошви з порогом, відштовхнувся, аби влетіти досередини. Туди ж таки, досередини, полетіла й виплюнута інжекторами піна. Вирізана плита і собі впливла в контейнер. Довкола розлилося блякле маслянисте світло.

Моніка Стюарт лежала, прив’язана до амортизаційного крісла-­колиски. Очі розплющені, але мов осклілі, уста розтулені. Поріз, через усю щоку, мав з одного боку чорний струп. До стінки був прикріплений дешевий автолікар, від нього тяглася до її шиї трубка: от мов була то яка прив’язь. Більш начебто нічого іншого там і не було. Принаймні нічого такого, на чому був би великими літерами напис: ОБЕРЕЖНО! ВИБУХОНЕБЕЗПЕЧНЕ!

Голден ухопився за край крісла, й вона змістилася на своїх шарнірах. Очі репортерки дивилися в його, й Голден мовби уздрів там іскринку почуття: збентеження? І немов полегкість? Обережно вийняв голку з її шиї. Бризнула якась прозора рідина, булькаючи та витанцьовуючи у повітрі. Розкрив, з лускотом, медапарат швидкої допомоги, обкрутив його навколо її руки. Спливло сорок довгих секунд, поки апарат доповів, що вона отримала потужну дозу седативів, але стан її стабільний, і ще спитав той автоматичний медик, чи не хоче Голден їй допомогти.

— Як там усередині справи? — запитав Фред, і цього разу Голден не забув увімкнути мікрофон.

— Я дістався до неї.

***

За три години по тому вони вже були в медичному відділенні в самому центрі Тайко. Палату повністю ізолювали від решти станції, біля дверей поставили чотирьох охоронців і фізично відключили всі мережеві комунікації до блоку. Решта ліжок, три числом, пустували, бо пацієнтів, якщо такі взагалі там були, перевели в інші місця. Тож почасти була це реабілітаційна палата, а почасти — камера, де утримували під охороною — від можливого нападу — потерпілу. А Голден міг тільки гадати, наскільки Моніка усвідомлює, що вся тутешня служба безпеки — просто театр.

— То були не смішки, — сказала Моніка.

— Я знаю, — мовив Голден. — Страшно й уявити, що ви пережили.

— Пережила...

Слова її звучали розмито, от ніби вона перебувала у стані сп’яніння, але погляд її очей був такий гострий і зосереджений, яким знав його капітан.

Фред, що стояв у ногах її ліжка, схрестив руки на грудях.

— Я прошу пробачення, Моніко, але маю поставити вам кілька запитань.

Тут усміхнулися вже й її очі.

— Зазвичай у мене це буває навпаки.

— Так, але я нікому не даю інтерв’ю. Одначе сподіваюсь, що ви дасте мені відповіді.

Вона зробила глибокий вдих.

— То гаразд. Що у вас там?

— Чом би нам не почати з такого запитання: що привело вас у той контейнер? — запитав Фред.

Вона сумно, по-страдницьки стенула плечима.

— Тут небагато можна розповісти. Я перебувала в моїх апартаментах, і тут двері відчинились. Увійшли двоє хлопів. Я надіслала сигнал тривоги на службу безпеки, кричала щосили, намагалася втекти від них якось. Але потім вони пирснули чимсь мені в обличчя, і я зомліла.

— А як відчинилися двері? Дзвінка не було?

— Не було.

Вираз Фредового обличчя не змінився, але Голден ніби укмітив, що полковникові плечі зігнулися трохи, мов під яким тягарем.

— Розповідайте далі.

— Я прийшла до тями, коли вони впихали мене до того крісла-­колиски. Великої свободи рухів я не мала, — провадила Моніка, — але якось зуміла увімкнути свою камеру.

— Чи ви чули якісь їхні розмови?

— Чула дещо, — сказала вона. — То були поясани. Адже вас цікавить саме це: хто вони? Чи не так?

— Цікавить, але не тільки це. Можете сказати, що вони говорили?

— Узивали мене всілякими прикрими словами, — вела далі Моніка. — Щось казали про якийсь спусковий гачок. Не все з того я могла схопити.

— Поясанська говірка часом буває тяжка для розуміння.

— А ще ж мене чимсь наштрикали, і били! — майже викрикнула Моніка.

Фред благально підніс руки догори.

— Ми нічого не мали проти вас, — мовив він. — Чи пригадуєте ви що-небудь особливе...

— Ви про зниклі кораблі колоністів, так?

— Ще ж зарано стверджувати, через що це все, — сказав Фред, а тоді, пом’якшавши: — Але це, звісно, один з можливих варіантів.

— То це ОПА коїть! Тільки не знали ви про це.

— На цей момент я нічого не підтверджую і не заперечую.

— Ну, то й я так само, — заявила Моніка, згорнувши руки на грудях.

— Агей, ви двоє! — втрутився Голден. — Ми ж усі на одному боці, чи не так?

— Не без певних умов, — сказала Моніка.

Фред зціпив зуби.

— Ми оце допіру врятували вам життя.

— Дякую за це, — мовила Моніка. — Але я