Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поміж сірих сутінків 📚 - Українською

Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поміж сірих сутінків" автора Рута Шепетіс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 65
Перейти на сторінку:

– От власне. Те саме відбувається, коли людина помирає. Їхні душі відлітають у синє небо, – закінчив тато.

– Може, бабуся знайшла нашого змія, – сказав Йонас.

– Може, – погодився тато.

Лисий сидів, поклавши лікті на коліна, і говорив сам до себе:

– Ну чому так важко помирати? – зітхав він. – Я доклав руку до того, що ви тут. Я занадто пізно сказав: «ні». Я бачив списки…

Пані Рімене різко озирнулася:

– Що?

Він кивнув:

– Мене просили підтвердити професії людей. Сказали скласти список учителів, юристів і військових, які живуть поблизу.

– І ви це зробили? – спитала я.

Йонас обіймав маму й далі плакав.

– Я сказав, що складу, – мовив лисий. – А потім передумав.

– Ах ти зраднику! Жалюгідний дідугане! – не втрималася я.

– Жалюгідний, а от ще живий. Певне, що я живий – то і є моя кара. Так і має бути. Ось жінка: заплющила очі – і все. А я бажаю вмерти з першого дня, а все живу. Невже справді так важко померти?

81

Я прокинулася, мені було недобре. Ніч була важка. Я спала біля маминого тіла, стримуючи ридання, щоб не лякати Йонаса. Моя дивовижна мама – я вже ніколи не побачу її усмішки, не відчую її обіймів. Я вже скучила за її голосом. Тіло в мене було якесь пусте, наче серце, мляво б’ючись, відлунювало в порожнечі болючих рук і ніг.

Мені не давало спокою питання лисого пана. Що важче: померти чи залишитися в живих? Мені було шістнадцять, я стала сиротою в Сибіру, але я знала. Цю річ я ніколи не ставила під сумнів. Я хотіла жити. Хотіла бачити, як росте мій брат. Побачити знову Литву. Йоану. Чути запах конвалій у вітерці з-за вікна. Хотіла малювати в чистому полі. Зустріти Андрюса, який береже мої малюнки. У Сибіру є два можливі шляхи. Перемогти – значить вижити. Зазнати поразки – значить загинути. Я хочу життя. Я хочу вижити.

У чомусь я почувалася винною. Чи це не егоїзм – бажати жити, коли батьки померли? Чи не егоїзм – мати ще якісь потреби, крім того, щоб уся сім’я була разом? Тепер я опікунка свого одинадцятирічного брата. Що буде з ним, як мене не стане?

Після роботи Йонас допоміг панові з годинником зробити труну. Ми з пані Рімене підготували мамине тіло.

– Є в неї щось у валізі? – спитала пані Рімене.

– Мабуть, ні.

Я дістала мамину валізу з-під дошки, на якій вона лежала. Я помилялася. Там була легка сукня, шовкові панчохи, капці без задників, помада. А також чоловіча сорочка й краватка. Татові. Я заплакала.

Пані Рімене приклала руку до рота:

– Вона мала твердий намір повернутися додому.

Я подивилася на татову сорочку. Піднесла її до обличчя. Мама весь час мерзла. Такий літній одяг тут вона носити не могла. Вона берегла його, щоб повернутися до Литви в чистому!

Пані Рімене витягла шовкову сукню.

– Яка чудова. У неї ми твою маму й одягнемо!

Я зняла з мами пальто. Вона ходила в ньому, відколи нас депортували. Зсередини було видно сліди швів, десь стирчали нитки – ознаки зашитих за підкладку речей. Я зазирнула під неї. Там лишалося кілька папірців.

– Це документи на ваш будинок і власність у Каунасі, – сказала пані Рімене, оглянувши їх. – Бережи їх! Стануть у пригоді, коли повертатимешся додому.

Був там ще один маленький папірець. Я його розгорнула. То була адреса в Бібераху, що в Німеччині.

– Німеччина. Мабуть, там моя двоюрідна сестра.

– Може, тільки ти все ж на цю адресу не пиши, – застерегла пані Рімене. – Це може накликати на них біду.

Того вечора ми з Йонасом потягли лопати й льодоруби з-під барака НКВД.

– То має бути якесь місце, яке можна запам’ятати, – сказала я йому. – Бо ми мамине тіло теж повеземо на Батьківщину.

Ми пішли й знайшли горбочок над морем.

– Звідси гарний краєвид, – сказав Йонас. – Ми його запам’ятаємо.

Ми копали цілу ніч, рубали лід, робили якомога глибшу могилу. Під ранок на допомогу нам прийшли пані Рімене і пан, який накручував годинник. Навіть Яніна й лисий теж прийшли копати. Лід був дуже твердий, і могила вдалася порівняно неглибока.

Наступного ранку пані Рімене зняла з маминого пальця обручку.

– Бережи її. Поховаєш із мамою, коли додому її повернеш.

Ми винесли труну з юрти й поволі пішли снігом до пагорба. Ми з Йонасом тримали труну попереду, пані Рімене і пан із годинником – посередині, а лисий – позаду. Яніна йшла біля мене.

До нас долучилися люди. Я їх не знала. Вони молилися за маму.

Невдовзі за нами йшла довга процесія. Ми пройшли барак НКВД. На його ґанку Крецький розмовляв з охоронцями. Побачив нас і замовк. Я дивилася вперед і прямувала до холодної ями в землі.

82

Я намалювала мапу місця, де могила, фарбою з попелу за допомогою совиного пера. Без мами утворилася велика діра – як коли в роті немає переднього зуба. Вічна сірість табору стала на тон темнішою. Посеред полярної ночі єдине наше сонце сховалося за хмару.

– Ми б могли втопитися, – розмірковував лисий. – То було б просто, чи не так?

Ніхто не відповів.

– Дівчинко, що ж ти на мене уваги не звертаєш!

– Річ не в увазі. Чи ви не розумієте? Ми всі вже від вас втомилися! – сказала я.

Я так виснажилася. Розумово, фізично, емоційно, як же я втомилася.

– Ви все про смерть та про самогубство. Ви хіба не розумієте? Ми не зацікавлені в тому, щоб помирати! – сказала я.

– А от я зацікавлений! – не вгавав він.

– Може, ви не так померти хочете, – сказав Йонас, – як вважаєте, що на це заслужили?

Лисий подивився на Йонаса, потім на мене.

– Ви тільки про себе й думаєте. Якщо хочете вбити себе, то що ж вас тримає? – спитала я. Ми мовчки подивились одне на одного.

– Страх, – сказав він.

Через дві ночі після маминого похорону в повітрі почувся свист.

1 ... 60 61 62 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Поміж сірих сутінків» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Поміж сірих сутінків"