Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

Перед зустріччю із вогневицями мене аж підтрушувало — так я нервувалася. Це помітила Леся. Як же хочеться скасувати все до біса та нікуди не йти. Не хо-о-чу-у-у!

— Може, ми не підемо до них? Може, є якийсь магічний мобільний зв'язок? — випитую я із надією.

Лесана припиняє збори та уважно до мене придивляється.

— Чому ви так боїтеся вогню?

— Від вигляду полум’я мені не добре. 

Вже й жихарка відчуває мій страх. Хоча я погано вмію приховувати емоції. Чи казати їй причину? Вона і без того дивиться на мене, як на скажену. Добре. Поділюся з нею. Вона ж друг.

— Я вже казала тобі, що в мене був коханий. 

Жихарка кивнула та приготувалася уважно слухати. Видихаю та продовжую. Головне, зараз не розплакатися. Це ж просто слова. Говоритиму без емоцій, просто ніби я диктор і читаю новину з екрана телевізора. Спокійно, Яно, вона має знати. Можливо, пожаліє мене та щось вигадає з цими вогневицями...

— Так от... він загинув у пожежі.

Швидко даю словам вилетіти з рота та замовкаю. Мабуть, зі сторони це все так дивно... Я нібито почула свої слова з вуст когось іншого. Очі лисички округлюються від подиву. Цей погляд вельми знайомий. Хоч ти жихарка в Зачарованому лісі, хоч людина у звичайнісінькому світі — біда — вона всюди біда і сприймається однаково. Якщо, звісно, в тебе є серце та хоч крихта співчуття.

— Який жах. Як це сталося, пані?

Декілька глибоких видихів, щоб стримати хвилювання. Серце пришвидшує биття, але я впораюся. Просто так давно ні з ким не говорила про той день…

— Ми попрощалися вранці, як завжди. Він цьомнув мене в шию, я навіть не відповіла, бо поспішала на роботу. Він побіг на зміну в шиномонтажку. Він писав мені такі приємні повідомлення… Кохаю, більше за всесвіт… А я весь день була така заклопотана з тими уроками, що навіть не знайшла часу йому відповісти, подзвонити. Читала та відкладала телефон. Увечері ми збиралися в ресторан, тож думала там вже йому віддячу, скажу, що я теж його сильно люблю.

Ледве стримую схлипування. Леся знітилася та опустила очі. Ще трохи дихаю та продовжую. Шляху назад вже немає. Сподіваюсь, Богданчику, ти тут зі мною та відчуваєш весь мій біль від тих спогадів і наскільки щиро я тебе кохала.

— Коли вже нарешті я звільнилася та бігла додому, набрала його, а у нього був вимкнений телефон. Я здивувалася, але думала, що вже в ресторані поговорю з ним. Може, батарея сіла. Бігла додому перевдягатися. Він теж мав прийти додому, але його все не було. Я ще раз набрала, — все те саме. Ще сердилася на нього… Що не стежить за зарядом. Я була вже в сукні, збиралася йти до ресторану, коли мені подзвонили. Досі пам’ятаю голос чоловіка, який представився офіцером поліції. Він сказав, що Богдана більше немає та попросив приїхати у відділок. Я нічого не відповіла тоді, просто угукнула щось та присіла на канапу. Далі все було як уві сні… Я дзвонила йому знов і знов, потім друзям, батькам. Потім не пам'ятаю, але хтось привіз мене у відділок. Мені розказали, що в автосервісі вибухнув якийсь балон, він був поруч. Там все вигоріло. Мені віддали його речі. Серед них була обвуглена коробочка, а в ній дивом не ушкоджена каблучка.

Сльози застелили очі, але плакати немає сил. Все, що можливо було, я вже виплакала. Дивно, але сльози теж можуть закінчитися. Не знаю, як працює наш організм, але в якийсь момент ти просто перестаєш плакати, бо просто нічим. Але душа продовжує кричати ридма та битися о стіни, проситися назовні — куди завгодно, аби не відчувати того болю.

Леся мовчки підійшла та обійняла мене. Сьогодні вона поплаче за мене. Закриваю очі й від її тепла чомусь здалося на мить, що саме ВІН обіймає мене, намагається втішити, втамувати нескінченний біль. Богдане, як мені тебе не вистачає! Я знаю, ти чуєш мене...

У вітальні почувся гуркіт. Лесана здригнулася, а я наче прокинулася. Лисичка побігла подивитись, що це.

— З каміна свічка впала, — пояснила вона за мить, тримаючи в лапках свічу. — До речі, я тут подумала про магічний зв’язок, як ви казали. Нам не обов’язково йти до самих вогневиць.

— Фух! Це ж чудово! Яка ти в мене розумниця, — видихаю з полегшенням. 

— Вони самі до нас прийдуть.

І знову напружуюсь. Оце вже не радість… Ну нехай. Настав час подолати цей страх. Не можу ж я вічно тепер уникати вогню?