Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І Льоха коротко розповів про експерименти з таємничим каменем і про те, як зник його друг, вирушивши на цю саму галявину зранку кілька днів тому. Флоквел важко зітхнув, слідом за ним зітхнув і Мозя. Виявляється, розслаблятися було зарано. Вони мали ще знайти якогось Петька, якого й на очі не бачили.
— І де ж він може бути? Куди міг вирушити? — Голушкоїди перевтілилися в людей, щоб раптом нікого не злякати.
— Та звідки ж я можу знати? Він з вашим буєм спілкувався подумки, а що йому могло спасти на думку — не знаю! Спитайте краще у цієї каменюки! — І Льоха зі злістю буцнув валун, який приніс стільки неприємностей усім, хто у цей час зібрався на галявинці у міському парку.
— У каменя, кажеш? Це ідея! Мозю, в управлінні переміщень після нашого візиту не могли не стежити за пошкодженими буями, га? Отже, можливо, зафіксували, кого, куди і коли ним відправлено. А спробуй-но зв’язатися з ними. Раптом вони там припинили гратися з бадьорухом і взялися за справу?
— Хвильку, Флоквеле, зараз перевіримо! — І Мозя миттєво зник у зоряному буї.
Усі мовчки чекали. Льоха хвилювався через свого друга, Маняма через Льоху, Блостер через те, що його онук хвилюється через невідомого йому Петька, а Флоквел через те, що їх планета виявилася причетною до зникнення тубільського дитинчати. Тому, коли Мозя виринув з буя, у нього втупилися чотири пари схвильованих очей.
— Є новини — гарна і погана, — сказав Мозя. — Погана — буй справді активізувався і відправив невідомий об’єкт, але невідомо куди і в які часи. А гарна — об’єкт не відправлявся за межі планети.
— Нічого собі гарна новина! — збуджено вигукнув Льоха. — Ви хоч уявляєте, що це означає: у межах планети? Це означає, що він може бути дідько його знає де! У джунглях Амазонки, на Памірі, у пустелі Сахарі… Це ж ціла планета! Це ж ого-го-го! Го-го!! Го-го!!! — І Льоха розвів руки, наче для того, щоб охопити цю саму планету.
— Не нервуй вже так, — заспокоїв Льоху Флоквел, — по-перше, не ціла планета, а усього лише планета, і жодних «го-го»! — передражнив він Льоху, — а по-друге, треба знати особливості роботи буїв. Зоряна електричка передає об’єкти від буя до буя. А у межах планети, тобто зоні дії бую, об’єкт може бути переміщено лише на дуже незначну відстань. Як це по-вашому… — Флоквел витяг комунікатор і поклацав клавішами. — Ну, кілометри на півтора-два, щонайбільше. Тому, коли б буй відправив його кудись у просторі, то він давно б уже знайшовся. Скоріш за все, він переміщений у часі, що, чесно кажучи, теж не дуже добре. Його могло закинути на півгодини уперед, у майбутнє, чи на тисячу років назад, у минуле… Він може бути тут, але завтра чи вчора, і ми ніколи не зустрінемося. Пошук у часі набагато складніший, ніж пошук у просторі, ось яка штука.
— У часі… У часі… Дідько забирай… Манямо, ти пам’ятаєш, як ми були у музеї?
— Це де різноманітні історичні штучки зберігаються?
— Саме! Отож-бо мені здалося… Манямо, нам потрібно терміново побувати у музеї! Бігом! Там є одна така штука… Нехай усі чекають нас тут! Помчали! Кабанчиком!!!
Льоха з Манямою хвилин за сорок були у музеї. В першу чергу Льоха кинувся до тій кімнати, біля дверей якої Маняма зіткнувся з нечемним дідком. За дверима їх зустріла симпатична дівчина. Вона вправно працювала на комп’ютері.
— Добрий день! Вибачте, будь ласка, — ввічливо почав Льоха.
— Добрий день, — усміхнулася дівчина.
— Тут така справа…
— Добрий день, — висунувся з-за плеча Льохи Маняма і підтвердив: — Дуже важлива справа.
— Добрий день, — і йому відповіла дівчина і знову всміхнулася.
— Два дні тому ми були у вас на екскурсії і бачили, як на розкопках Десятинної церкви знайшли одну штучку…
— Маленька така… Ось приблизно така… — Маняма показав на мигах, яких приблизно розмірів була знайдена штучка.
— Забрав її стариган… Тобто чоловік літнього віку.
— Так нагрубіянив! Так нагрубіянив! — почав розповідати Маняма, за що відразу отримав ліктем у живіт.
— Ми з ним просто тут, біля кабінету зіткнулися, ось він і розгнівався, — пояснив Льоха.
— Сам був винен! Дивився б, куди… — Маняма замовк, бо ще раз отримав ліктем від Льохи.
— Нам потрібно подивитися на цю штучку. Одним оком! Будь ласка! Це дуже важливо! — Льоха скорчив таку зворушливу гримасу, на яку тільки був здатен.
— А що ж за потреба така? — запитала усміхнена дівчина.
— Та у нас тут, розумієте, Петько зник, — почав пояснювати Маняма.
— Та до чого тут Петько? — Льоха знов ткнув Маняму ліктем. — Просто один здогад з'явився. А раптом цей здогад виявиться правильним? Це буде таке відкриття! Таке відкриття! Можна глянути?
— Ну, добре! — зглянулася дівчина. — Ідіть за мною.
Вони пішли вузьким коридором, захаращеним різними коробками, дерев'яними скриньками і ще хтозна чим. Темними сходами піднялися на другий поверх і нарешті зайшли у велику світлу кімнату.
— Тут у нас реставраційна майстерня. Ось ваша знахідка, дивіться! Агов! До рук брати не можна!
— Я дуже обережно! Нумо… Нумо…
Льоха обережно оглянув коробочку з усіх боків і скрушно похитав головою:
— Ні, Мишко, ми помилилися.
— Який Мишко…. А… Саме так… Помилилися? — І Маняма розчаровано зітхнув.
— Йдемо додому. Дякуємо вам, але ми помилилися. Вибачте, а коли татари узяли Київ? — раптом запитав він.
— По усьому виходить, що сьомого грудня тисяча двісті сорокового року.
— Ясно. Дякуємо!
* * *
З пронизливим рипінням ворота розчахнулися. Коні, відчувши свіже повітря та волю, рвонули зі стайні. За мить табун вилетів на подвір’я, розкидавши татар, які не очікували такого зухвалого нападу. Попереду, низько пригнувшись до шиї коня, мчав Ратибор. Він вів табун до воріт. Кілька татарів, які намагалися перегородити дорогу табунові, були затоптані в стиглу землю важкими кінськими копитами.
— На гриву! На гриву лягай! — кричав брат Іов Петьку.
Сам він майже лежав на коні, притуливши бороду до кінської шиї. Петько і собі притулився до Агня. Грива пахла потом та кінськими кізяками. Коні мчали щодуху. Татари, схаменувшись, кинулися доганяти табун, який уже вважали своєю здобиччю.
— Давай, давай! — горлав Ратибор і лупцював коня шаблею плазом. — Давай!
Кінь, ситий, добре відпочилий та наляканий пожежею, погнав як стріла й повів за собою табун, у середині якого, щільно притулившись до кінських ший, мчали верхи брат Іов та Петько. Ратибор рвався до Лядських воріт, розуміючи, що інші скоріш за все зачинені. За мить вони пролетіли поряд із Десятинною церквою. Від побаченого брат Іов ледь не звалився під кінські копита. Церкви не було.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.