Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– До вас, це куди? І ти хоча б запитала мене, може, я взагалі не планував нікуди переїжджати?

Я знову відчула хвилю гніву.

– Навіть припустити не могла, що ти злякаєшся! – сказала я, ледь стримуючись, щоб не перейти на крик.

– Дівчино! Зважай на свої слова! – процідив блондин крізь зуби. – Ти коли-небудь бачила, щоб я чогось боявся?

– Ось зараз і бачу! – наполягаю я. – Ти боїшся залишити позаду своє минуле життя, з його негараздами та проблемами, і почати все з чистого аркуша в новому світі, разом зі мною. Невже сидіти у камері й чекати чергового замаху на своє життя та неминучого кінця – краще?

Шурик з подивом дивився на мене.

– Так-так, я в курсі, що тебе вже двічі намагалися вбити, і не дозволю, щоб їм це вдалося.

– Тобто, ти зробила це лише для того, щоб витягти мене? Тобі ніхто не загрожував?

– Я цього не казала. Мені загрожували. Мало того, намагалися вбити. І це майже вдалося. Мене врятував Дін і ще один симпатичний привид.

Я усміхнулася чоловікові і він міцніше мене обійняв.

– А ті, хто це зробив... – почав Шурик, але король перебив його:

– Винні покарані, тому у нас і не вистачає стражників. У нас також немає капітана варти, який міг би зібрати нових людей і навчити їх.

– Са-а-ашо, – протягла я, – ти ж хотів відкрити свій бійцівський клуб? Ось тобі й шанс! До того ж вчитимеш тих, хто дійсно прагне стати справжнім воїном, а не підлітків, які через кілька тижнів кидають заняття.

– Гаразд! – з рішучістю сказав Сашко, вдаривши кулаком однієї руки по долоні іншої. – Але мене цікавить: на які кошти я можу розраховувати?

Дін хмикнув, згадавши, як я казала, що Шурик не намагається нажитися чужим коштом, і відповів:

– Зарплата капітана вдвічі перевищує оклад простого стражника.

– До чого тут моя зарплата? – здивовано підняв брови Шурик. – Я мав на увазі, скільки людей я можу взяти на королівську службу?

Я повернулася до чоловіка:

– Скільки у нас зараз охоронців?

– Раніше було три зміни, по двадцятеро осіб у кожній. Зараз залишилося трохи понад дві зміни. Сьогодні ще один новобранець прибуде разом із дружиною до палацу.

– Зрозуміло, – Шурик ненадовго замовк, потім продовжив: – Якщо я займуся цією справою, у мене буде кілька умов.

– І які ж це умови?

– Перш за все, зміни має бути чотири. Друге, я не дозволю скаржитися на мене, бо навчатиму їх з найпростішого, як дітей. І третє, я сам вирішуватиму, де проходитимуть наші заняття.

– А що, є різниця, де битися, у дворі чи за двором?

– Є, і суттєва, – пояснив Шурик. – Хоча зараз ці хлопці охороняють лише палац, завтра їм, може, доведеться захищати вас у лісі чи біля річки. Скільки з них уміють плавати? Хто має досвід польових боїв? Хто вміє надавати першу допомогу при пораненнях? Кожен з них повинен вміти хоча б перев'язати руку чи ногу. А хтось із них зможе приготувати щось їстівне з того, що під рукою?

– Не знаю, – ми з чоловіком обмінялися поглядами. Схоже, раніше Діну це навіть на думку не спадало.

– Тоді я сильно сумніваюся, що колишній капітан дуже хвилювався про вашу безпеку.

– Я приймаю всі твої умови, – Дін простягнув руку Сашкові, і той міцно її потиснув. – Коли ми наодинці, можеш звертатися до мене на "ти". Мене звуть Кордевідіон Тарлійський, або просто Дін.

– Я – Олександр Орлов, можна просто Шурик.

Я дивилася на двох дорогих мені чоловіків і раділа, що вони так швидко порозумілися. Лише трохи переживала за королівську охорону. Бідолашні хлопці, вони ще навіть не підозрюють, що їх чекає в майбутньому!

– Ну, якщо все вирішено, то поїдемо додому? – запитала я, потім зітхнула і додала: – Щось дуже їсти хочеться.

– Пані, у нас є бутерброди. Хочете, принесу? – запропонувала Террі.

– Маленька, може, перекусимо в дорозі? Не хотілося б надовго затримуватися, – сказав Кордевідіон.

І мені теж одразу перехотілося затримуватися, як тільки  згадала, що доведеться знову проїжджати повз знайоме село.

– Дін, а іншого шляху немає? Може, краще в обхід, ніж повз вовче селище.

– Якщо поїдемо в обхід, то вдома будемо лише завтра.

– Зрозуміло, – сумно промовила я. – Террі, дістань нам бутерброди, а потім вирушай до Бернарда. Нехай влаштує тебе з кимось із хлопців.

– Добре, пані, – з поклоном відповіла Террі й миттю побігла до машини.

Я ж повернулася до будиночка віщунки й навіть один крок встигла зробити, як безцеремонний король зупинив мене, просто схопивши за комір сукні:

– І куди це ти зібралася?

– Хочу попрощатися з Олівією, поки Террі готує нам їжу, – пояснила я, намагаючись звільнитися.

– Прощайся звідси, – Дін кивнув у бік ґанку, де стояла віщунка. – Вона не глуха, почує.

– Дін, відпусти мене! – прошипіла я, як розлючена кішка. – Куди я подінуся з під охорони?

– Гаразд, – дозволив чоловік. Легенько поцілував мене в шию і підштовхнув до будиночка. – Іди вже.

Перед тим як відвернутися, я краєм ока помітила усмішку на обличчі Сашка. Невже йому сподобався мій чоловік? Вітюшку мій друг терпіти не міг і завжди підсміювався. А тут таке!

Майже бігом, поки Дін не вирушив за мною, я поспішила до ґанку. Кілька охоронців кинули на мене веселі погляди. Здається, відколи ми з Діном порозумілися, його характер став м'якішим, і це неабияк тішило мешканців палацу.

Нічого, хлопці, розважайтеся, поки є можливість. Думаєте, все залишиться як раніше? Як тільки Дін переконається, що охоронці стали вправнішими, вас це теж торкнеться. І ви, як миленькі, почнете освоювати основи карате-кіокушинкай.

Через п'ятнадцять хвилин ми вже були в дорозі. Сашко сидів попереду, на місці, де раніше їхала Террі, а ми з чоловіком розташувались ззаду. Моя покоївка влаштувалася на коні з молодим гвардійцем, і її синя сукня майоріла попереду нас.

Я з'їла два маленькі бутерброди з рибою в кисло-солодкому соусі і якоюсь невідомою травою, що трохи нагадувала петрушку. Дін обійняв мене за плечі, і я зручно вмостилася у нього на грудях. Хоча вночі начебто виспалась, мене хилить у сон. Дорога завжди так на мене впливає.