Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Я трохи повернулася, обійняла чоловіка, а він, як завжди, зарився обличчям у моє волосся і легенько поцілував у маківку. Випадково подивилася в дзеркало над лобовим склом і помітила уважний погляд Шурика.

Коли друг помітив, що я звернула на нього увагу, він ледь помітно кивнув, показуючи, що підтримує мій вибір. А я просто усміхнулася у відповідь. Можливо, колись я розповім Сашкові про нашу першу зустріч із місцевим монархом та про те, як ми з ним воювали.

Але для мене дуже важливо, щоб вони добре ставилися один до одного. Тому мовчатиму. А зараз мені потрібно подумати про інше, а саме, як умовити Кордевідіона запросити в гості Талію Вертон, як порадила Олівія перед прощанням.

Розмірковуючи про королівські справи, я і заснула. Прокинулася від того, що машина різко зупинилася.

– Що трапилося? – запитала, протираючи очі.

– Зараз дізнаємося, – відповів Дін, відкриваючи дверцята і виходячи на дорогу.

Один з гвардійців зістрибнув з жеребця і швидко щось відрапортував.

– Люба, – заглянув чоловік у машину, – не хочеш вийти? Один кінь накульгує, хлопці подивляться, що сталося, і тоді поїдемо далі.

– А що могло трапитися? Втомився, можливо? – запитала я, виповзаючи з машини за допомогою чоловіка.

– Може, й втомився, – посміхнувся Дін, – а може, камінчик під підкову потрапив. Тож кілька хвилин можна розім'ятися.

– Террі! – покликала я служницю. – Ходімо зі мною.

– Нато, далеко не відходьте, – застеріг мене Дін. – Хоч ми й минули селище, але мало що...

– Я все розумію, – заспокоїла я його. – Ми будемо поруч. Террі, ходімо.

Я провела поглядом чоловіка, що наближався до невеликої групи гвардійців, які зібралися біля кульгавого коня.

Сашко залишився в машині, а ми з покоївкою рушили до найближчих кущів, за якими я ненадовго сховалася. Вибравшись звідти, поволі пішла вздовж дороги.

Я добре пам’ятала, що сталося з Федерікою під час нашої минулої подорожі до Олівії, тому уважно дивилася під ноги, щоб не потрапити в кротову нору. За моїми підрахунками, до дому залишалося їхати не дуже довго, тож вирішила зібрати букет квітів для своєї кімнати.

– Террі, – запитала я, задумливо оглядаючи яскравий різноколірний килим під ногами, – як думаєш, тут немає отруйних рослин?

– Не знаю, пані, – розгублено відповіла служниця.

– От ці, – вона вказала на великі помаранчеві квіти з загнутими пелюстками, – і ці, – щось, що нагадувало бузок, але росло на товстій стеблині. Квіти були жовті. – Точно впевнена, що їх можна брати. Я бачила такі у чиїхось кімнатах у палаці.

Я зривала квіти, які показала служниця, а Террі йшла на кілька кроків позаду. Коли я в черговий раз озирнулася, щоб щось запитати, побачила, що до нас приєднався капітан королівських гвардійців. Він йшов дорогою, не відводячи від мене погляду. Обличчя у нього було якесь дивне.

– Бернарде, – помахала я йому рукою, – приєднуйся до нас, чого ти там маршуєш?

Хлопець підійшов ближче, зупинився та опустив очі.

– Мені наказано супроводжувати Вас, Ваша Величність.

Я трохи занепокоїлася.

– Щось трапилося? – запитала, затамувавши подих.

– Ні, Ваша Величність, все в порядку.

– Бернарде, що сталося? Я ж бачу, що щось не так!

Молодий чоловік підняв на мене сумний погляд.

– Ваша Величність, пробачте, я не зміг вас захистити.

Я здивовано глянула на гвардійця:

– Мене не потрібно було захищати. Сашко – мій брат, він ніколи б не завдав мені шкоди.

– Я цього не знав. Я мав наказ, але не виконав його.

Я навіть уявити собі не могла, що він так реагуватиме на те, що не зміг затримати Шурика, коли той біг до мене.

– Бернарде, послухай мене, – сказала якомога переконливіше. – Мій чоловік дав такий наказ, щоб перевірити, чи зможе Сашко пройти крізь охорону. Він просто хотів оцінити його здібності. Ти тут ні до чого.

– Ваша Величність, я не виконав наказ, – пробурмотів капітан, не дивлячись на мене. – Його Величність, мабуть, відсторонить мене від командування гвардійцями.

– Не вигадуй! – наказала засмученому хлопцеві. – Ніхто тебе не збирається відсторонювати. Це я тобі точно кажу. Надійними людьми ніхто не розкидається.

Гвардієць лише недовірливо глянув на мене.

– Бернарде, скільки років ти на королівській службі? – поцікавилася я.

– П'ять, ваша величність. Три з половиною роки був стражником, а потім Його Величність призначив мене капітаном гвардійців.

– А до того?

– На млині працював.

– А Сашко з одинадцяти років серйозно займається східними єдиноборствами, зокрема карате. Те, що він пройшов повз вас, не означає, що він сильніший. Просто він знає багато способів, які дозволяють збити людину з ніг та ще багато чого зробити.

Бернард уважно слухав мене. Було видно, що він щось хоче сказати, але не наважується.

– Запитуй, що ти хотів? – дозволила я.

– А поділитись своїми знаннями він не погодиться?

– Ну, ти даєш! – я здивовано поглянула на хлопця. – А що він, на твою думку, робитиме на посаді капітана королівської варти?

– Ну, Брент своїм вмінням не ділився, хоча і знав щось таке, – сказав Бернард. – Він боявся, що тоді сильніші можуть змістити його з керівництва.

– Тоді мій брат мав рацію, коли сказав, що колишній капітан не надто переймався щодо безпеки королівської родини. Як мій чоловік цього не помітив?

– Ми теж не одразу зрозуміли, що він щось хитрує. Коли з'явилися підозри у його дивній поведінці, я повідомив про це Його Величність. Але ж не можна вигнати людину зі служби лише через підозри?!

– Слухай, Бернарде, а хочеш, я попрошу Сашка, щоб він окремо з тобою займався, щоб твій авторитет перед підлеглими не постраждав?

– Ви справді можете це зробити? – недовірливо запитав хлопець.

– А чому ні? Звісно, ​​можу, – підтвердила я. – А ти потім узгодиш з королем, якщо хочеш, щоб і твої хлопці тренувалися разом зі стражниками, коли й скільки людей ти можеш відпускати на тренування.