Читати книгу - "#хто верхи?, Юлій Череп"

Петро не поспішав відповідати в групу. Настрій був поїхати на річку й слухати журчання течії, іноді підвиваючи у бік місяця та п’ючи ром або віскі прямо з пляшки.

Проте спочатку він вирішив зустрітися з усіма, щоб дізнатися, яка термінова новина не дає на ніч глядя спокою Дем'яну.

Місце зустрічі визначили у Степана. Петро загнав додому машину, нагодував та напоїв Шовка, який сподівався на вечірню пробіжку, і завів його в денник.

Відійшовши метрів на десять зупинився і рішуче повернув назад.

— А ходімо прогуляємося, друже, — сказав він до Шовка, який вже не знаходив собі місця від радощів.

Петро нашвидкуруч вичесав місця під сідло та попругу, накинув на коня збрую й вивів на двір. Хвацько застрибнув верхи, навіть не злетівши з іншого боку, і попрямував до Степана. Там уже вся компанія сиділа в альтанці. Усі, крім Юлі.

— Доброго вечора. То що за новина знову? Мені й так новин на сьогодні хоч греблю гати.

— Ну для тебе навряд чи це щось нове, — знизав плечима Дем'ян.

— Не тягни. Ближче до справи давай, — почали підганяти його інші.

— Поздоровляю, ми тепер юридично одна компанія, — сказав Дем'ян. — Можемо подавати заявку.

— Як це? А реєстрація, а ще купа документів? — не повірив почутому Петро.

— Та Юля ж усе сьогодні їздила оформлювати. Завтра повертається з паперами. Вона ж казала, що ви все обговорили з нею. Я бачив доручення від тебе. Ми теж нещодавно робили такі самі. Що з тобою, друже?

— От коза! — вигукнув Петро. — Тепер усе зрозуміло з вами! А від тебе, Степане, я такого не очікував!

Всі присутні почали переглядатися один з одним. Кожен намагався очима чи характерним кивком голови дізнатися, чи хтось в курсі, що найшло на їхнього товариша. Окрім Дем'яна, ніхто не мав жодних здогадок.

— Ти чого? — першим заговорив Дем'ян.

— І мене це цікавить, — приєднався Степан.

— Ви ще й знущатися надумали? Феліксе! І ти з ними? — Петро докірливо подивився йому у вічі.

— Чесно кажучи, я теж нічого не розумію... Точніше, зовсім не розумію тебе зараз, — тихо відповів Фелікс.

— Ну знаєте! Це вже якась колективна афера виходить! — Петро розійшовся не на жарт і більше не стримував емоцій.

— Яка афера? Сядь, заспокойся, — спробував утихомирити його Степан. — Ми ж раніше вже це все обговорювали, і не раз. Зараз просто здійснили задумане. Чого ти нервуєш?

— Тому що Юля, походу, виявилася хитрою брехливою аферисткою! А ви або не розумієте цього, або робите вигляд, що не розумієте!

Повисла тиша. Навіть сусідський собака, що гавкав на їжака, замовк.

— Петре, заспокойся, будь ласка, — заговорив Фелікс. — Документи всі готував мій юрист, так що ніякої комерційної загрози наша, так би мовити, невеличка махінація не несе. Хіба ти думаєш, що я став би ризикувати грошима, навіть невеликими?

Петро замислився. Аргумент Фелікса був достатньо переконливим, щоб трохи заспокоїтися. Він сів за стіл разом з іншими.

— Щось ти, друже, останнім часом сам не свій, — зауважив Дем'ян.

Петро посміхнувся йому у відповідь, намагаючись зіскочити з неприємної теми. Його дійсно непокоїло те, що він дізнався про Юлю.

— Як там Павло? Облаштовується? — звернувся він до Фелікса.

— Вже облаштувався. Готує майстерню під екскурсійну програму й наповнює крамничку товаром.

Петро слухав інших, але думками був далеко. Він навіть не чув половини сказаного й оговтався тільки тоді, коли його звернулися втретє.

— Друже, ти з нами?! — ледь не вухо прокричав Дем'ян.

— Вибач, слухаю.

— Ходять чутки, що вже цієї суботи у вашому ресторані буде весільний бенкет?

— Так, але чесно кажучи, я й досі не знаю, хто замовники. Діана всім цим займається.

— Тоді я відкрию тобі невеликий секрет, — Дем'ян перейшов на шепіт. — Донька нашого Миколайовича виходить заміж.

— Це дільничного, чи що?

— Ага, Оксанка. Я її знаю ще з дитинства. Хороша дівчина. І що вона знайшла в тому Куделенку?

Дем'ян знизав плечима.

— Куделенко кажеш? — Петро ніби прокинувся. — А як його ім'я?

— Клим, а що? Син районного прокурора. Ми вчилися в паралельних класах. Мутний тип, якщо чесно.

Петро несподівано підхопився з-за столу і, нічого не пояснюючи, побіг до Шовка, який тихенько об’їдав Степанів газон біля брами.

Він спритно вскочив у сідло, піддав жеребцю п’ятами й жваво підібрав повід. Шовку не треба було двічі повторювати. Він, зробивши звичну вже для Петра свічку, зірвався, мов ракета. За столом усі тільки кліпали очима, не розуміючи, що сталося.

Петро ж мчав, притиснувшись до гриви Шовка, що свист вітру заглушав усе навколо. За селом кінь прискорився ще швидше. Дерева лісосмуги миготіли одне за одним, і лише місяць, що відсвічував яскравим білим сяйвом, допомагав хоч якось розбирати дорогу.

Майже через годину, перейшовши на крок, Петро з Шовком в’їхали центральною вулицею до райцентру. Петро уважно вдивлявся в номери будинків, аби не проїхати повз того, що треба. Нарешті, біля будинку, схованого за розлогими деревами павлонії, Петро зіскочив з коня й підійшов до паркану. З подвір’я загавкали собаки, не менші за Шовка.

— Климе! 

— Климе!

Петро, не соромлячись, горлав на всю вулицю. Після третього вигуку у вікнах засвітилося, а за хвилину відчинилися вхідні двері, а згодом і хвіртка. Зі щілини показалася чоловіча голова з довгим, прямим волоссям. Чоловік примружив очі, поправив тоненькі окуляри, придивився уважніше до гостя й раптом розплився у посмішці.

— Петре?! Ти як тут? Звідки? Оце так сюрприз!

Чоловік вибіг на вулицю до Петра, і вони обійнялися, немов брати-близнюки, які довгі роки не бачили один одного.

— Я спочатку не повірив своїм вухам, коли почув про тебе. Я гадав, ти давно за кордоном живеш. Зв'язок з тобою втрачено, у соцмережах нема, батьки теж поза зоною. — здавалося Петро хотів виговорити Климу усе й одразу.