Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

пам’ятник Володимиру (свідомо пишу по-українськи) Короткевичу, моєму улюбленому білоруському письменнику і одному з найулюбленіших моїх письменників узагалі. Я підійшов до пам’ятника, погладив його і навіть потис моєму високоповажаному тезці його металеву руку. Міліціонер (тоді ще міліціонер), котрий стояв біля входу в посольство, подивився на мою особу вельми підозріло, мабуть, подумав, чи не хоче цей лисий вусатий дядько відколупнути собі шматок цінного металу. Я помахав рукою стражу порядку й попрямував далі. Але відтоді, якщо буваю в Києві й випадає можливість, приходжу до пам’ятника і навіть по-свійськи, як з добрим знайомим, вітаюся з письменником, що повернув білорусам їхню історію своїми романами і повістями, статтями й есеями, а в книжці «Земля під білими крилами» описав Білорусь так зворушливо-ніжно й любовно, що цей поетизований, наповнений синівською гордістю за свою землю нарис, він же путівник-освідчення, став взірцем.

З творчістю Короткевича я ознайомився в середині 80-х років минулого століття, коли придбав його книгу в перекладі українською Карла Скрипченка, куди ввійшли романи «Чорний замок Ольшанський» і «Дике полювання короля Стаха». Вразила і в’язка, і точна манера письма, стримана і в той же час експресивна, і романтична, блискуче вміння будувати сюжет, особливо в «Дикому полюванні…». А головне, книга перевернула моє уявлення про історію Білорусі. Признаюся, що доти я вважав цю історію доволі нуднуватою — ну що могло бути цікавого в народу, схованого лісами й болотами, який ніколи не мав своєї державності, навіть спроби її встановити були якісь надто кволі, не мав, як у нас, козаччини, вічно комусь покірно корився — то литовцям, то полякам, то росіянам, який ще більше, ніж українці, втратив свою мову.

А виявилося, що історія була, та ще й яка! З численними повстаннями, міжусобицями, навіть своїми королями, мужицькими і шляхетськими, з древніми велико- і малопанськими родами, кореням і гербам яких позаздрили б і англійські лорди та герцоги, з народом, який умів боротися і любити. Потім я придбав роман «Христос приземлився в Городні» й ще більше здивувався — у творі розлого цитувалося Святе Письмо, і це в романі, написаному в часи тотального атеїзму! Історія білоруського проповідника лже-Христа Юрася Братчика, що ставав народним месником і ватажком, заворожувала. Потім були й інші твори — «Колосся під серпом твоїм», «Чозенія», «Зброя», «Човен відчаю», «Кастусь Калиновський», чудові вірші, бо Короткевич ще й блискучий поет. А «Дике полювання короля Стаха» ми з дружиною Надією Гуменюк перечитуємо щороку. Особливо це добре робити темними осінніми вечорами.

Російські видавництва ще з початку дев’яностих років видають книжки серії «Сто» — Сто видатних письменників, учених, мислителів і т. д. Аж до коханців і в’язнів (європейських, американських, азійських, російських). Представників колишніх союзних республік вони, зазвичай, ігнорують. Лише в збірнику «Сто великих поетів» подали розповідь про Тараса Шевченка, а в книжці «Сто великих жінок» представили Лесю Українку. Треба сказати, доволі об’єктивно — це ще було до російської агресії. Так от, я дуже зрадів, коли в книзі «Великі письменники ХХ століття» (2002) побачив Володимира Короткевича і написану з явною симпатією розповідь про нього. Постає не лише великий письменник, але й великий життєлюб, мандрівник (побував практично в кожному районі, місті й містечку Білорусі), а головне — великий патріот, залюблений у свій народ і країну. І я погоджуюся з автором нарису Петром Васюченком, що «Володимир Короткевич — знакова постать білоруської літератури… такою він залишиться на всі часи… доки існує Білорусь. Можливо, й існує вона багато в чому завдяки В. Короткевичу, чиї твори змусили багатьох білорусів відчути себе білорусами в умовах жорстокої асиміляції і змішання народів у часи СРСР». Додам — і пізніше, в лукашенківські часи. Він прожив мало (1930–1984), а зробив ой як багато!

Його ставлять поряд із Вальтером Скоттом, Александром Дюма, Генриком Сенкевичем. Але такої любові до своєї країни, як у Короткевича до Білорусі, «землі під білими крилами», «білої землі», у Скотта, Дюма і Сенкевича немає. Образи чоловіків-рицарів, які без сумнівів жертвують в ім’я Батьківщини й любові, і чарівних білоруських панн, які міняються і залишаються невловимими, як перша національна стихія — вода (за словами письменника), варті, щоб про них розказати. Один із таких образів особливо вразив, адже подібних небагато у світовій літературі.

Про жінок, їхні почуття, кохання, страждання й метання написано безліч творів. Скільки жінок оспівано, скільки засуджено за їхні вчинки, які порухи душ цих прекрасних, а часом духовно потворних й незрозумілих панянок, мадам, міс, фрау відтворено…

Емма Боварі, Анна Кареніна, Настасья Філіповна, Дульсінея, Джейн Ейр, леді Макбет, Офелія і ще безліч образів міцно осіли у людській свідомості, стали називними.

А проте, про випадок, який справді вразив новизною і глибиною, таким зображенням і підходом, яких я не зустрічав, хоч прочитав і художніх, і філософських творів багатенько, варто розповісти.

У романі «Дике полювання короля Стаха» (дехто називає його повістю, але зображення й мислення там романне) автор розповідає, як, мандруючи глухими білоруськими селами у пошуках записів народних пісень, казок, легенд десь у 90-х роках ХІХ століття, молодий фольклорист Андрій Білорецький потрапляє до занедбаного маєтку давніх білоруських шляхтичів Яновських Болотяні Ялини, де живе, а точніше животіє у дикому страху остання з роду Яновських — Надєя.

Перше знайомство з власницею маєтку справляє на героя роману, а відтак і читачів доволі негативне враження. Ми бачимо не лише вкрай залякану істоту, а й таку, що й фізично, й морально викликає відразу, майже суто фізіологічну огиду. А далі відбувається диво. На наших очах Надєя (в українському перекладі роману Надія) поступово, крок за кроком стає іншою, відкриває свої душу й серце, і ми з подивом спостерігаємо, як з цієї худющої, невродливої, зляканої істоти постає не те що прекрасний лебідь, а зовнішньо і внутрішньо зовсім інша, а головне — духовно багата людина, ба, справжня, без фальшу, аристократка.

Відбувається це не лише тому, що Білорецький відважно протистоїть банді негідників, яка під виглядом отого «дикого полювання» тероризує господарку маєтку й довколишні села, і зрештою з допомогою селян перемагає їх, звільнивши і Яновську, і селян від страху. Не лише тому, що, коли Надєя поступово розкривається, між нею й Андрієм зароджуються й міцніють почуття. Усі зміни й порухи жіночої душі показані якось так, ніби непомітно і водночас вміло, що не покидає відчуття: ти присутній не тільки під час розкриття таємниць, які оточують господарку Болотяних Ялин, але й водночас при народженні нової, якоїсь ще незбагненної таємниці, причому йдеться не лише і не стільки про кохання. Одним словом, зміни, які відбуваються із жінкою, її переродження, подані так, як я ні до, ні після Короткевича не зустрічав. Жінка й чоловік постають не в полоні пристрасті, а чогось невимірно більшого, ніж почуття й розуміння представниками обох статей одне одного. Не сходить ангел з Неба, щоб проголосити «се чоловік» і «се жінка»,