Читати книгу - "Князь Кий"

Вони кинулися на глибину — і течія вмить підхопила їх, понесла на бистрінь.

У ту ж мить на берег примчали переслідувачі. Передній, старший, випнув наперед дзьобатого носа, обабіч якого сиділи круглі жовті очиська, підвівся на стременах, закричав:

— Куди ви, шалені! Потопитеся! Повертайте назад! Не бійтеся нас — ми ж поляни, свої люди!… Ай, дурні! — і раптом благаючим голосом звернувся до Цвітанки: — Княгине, вертайся! Не бійся мене — я Сова, болярин князя Чорного Вепра! Я захищатиму тебе і твоїх супутників, як самого себе! Я допроваджу тебе до князя!

Бачачи, що втікачі не звертають на його слова ніякої уваги, а пливуть далі, Сова вилаявся і спрямував коня в ріку.

— За мною, хлопці!

Хлопці завагалися. Великий Перуне, але ж то вірна смерть! Болярин, мабуть, з глузду з’їхав!

Та Сова гримнув люто:

— За мною! Хто хоче носити голову на плечах — уперед!

Ті нехотя рушили і в’їхали у воду. А тут усі змушені були зупинитися і виждати, поки коні не нап’ються, і лише після того пустилися вплав навздогін за втікачами.

Хорив оглянувся і полегшено зітхнув: здається, погоня трохи відстала. Тепер би тільки добратися до берега! Цвітанка міцно тримається за гриву свого Буланого, а Боривой пливе теж упевнено, спокійно. Здається, все йде як слід… А що течія дуже зносить, то не біда — аби лиш до того берега!

Важко було на середині ріки. Стомлені коні вибилися із сил і з великими труднощами долали бистрінь. Хорив із жахом поглядав на Цвітанку і Боривоя, потерпав за них: Цвітанка зовсім не вміла плавати, а її брат тримався на воді не зовсім упевнено. Досить коням потонути, як і вони підуть за ними.

Та їм пощастило: натрапили на підводну піщану косу, яка простягалася майже на третину русла. І хоча вода досягала коням до загривків, під копитами у них уже було тверде дно.

Хорив з радістю простягнув до неба мокрі руки:

— Дякую, Світовиде, що порятував нас! Дякую, Водянику, що не затягнув у свої холодні вертепища! Тепер ми врятовані! — і звернувся до супутників: — Швидше, Цвітанко! Швидше, Боривою!

Переслідувачі теж уже ступили на піщану косу. Тепер усе залежало від витривалості коней. У кого вони свіжіші?

Хорив підганяв:

— Но-о! Виручайте, голубчики! Ось і берег недалеко!

Він сподівався, поки нападники у воді, зустріти їх стрілами. Та не встигли вони добратися до берега, як гостро цьвохнула стріла, — то стрілив Сова, — і влучила в шию Цвітанчиному коневі. Кінь болісно заіржав, забився, заборсався, а потім зник під водою. Над ним поволі розходилася бура пляма крові.

Хорив підхопив дівчину.

— Тримайся за сідло!

Стало ясно: Сова поклав за мету перебити їхніх коней, а потім без зайвих труднощів захопити втікачів у полон. Але ж берег близько, зовсім близько. І стає все мілкіше: спочатку води було по шию, потім — по пояс, тепер — по коліна. Вони вже не йдуть, а біжать. Ось-ось тверда земля!…

Але й Сова поспішає. На ходу дістає з тула стрілу, накладає на лука тятиву… Цвітанка оглядається — скрикує, в розпачі затуляє обличчя руками.

Та тут, зовсім несподівано для всіх — і для втікачів, і для їхніх ворогів, — сколихнулися прибережні кущі, і звідти шугонуло кілька стріл. Одна з них влучила Сові в груди. Він глухо скрикнув — і шубовснув у воду. Залишившись без ватажка, вої зупинилися і, стоячи по пояс у воді, злякано дивилися на густу зелень заростів — чи ще не вилетять звідти смертоносні стріли?

Стріли не вилетіли. А кущі знову сколихнулися — і з них, з луками напоготові, виступив чималий загін полянських воїв на чолі з Грозою.

— Гей, ви, мерзенні пси Чорного Вепра! — гукнув Гроза громовим голосом. — Забирайтеся геть звідси! Повертайте назад, якщо не хочете піти вслід за своїм ватагом! Ну!

Ті ошелешено витріщилися на незнайомців, оглянулися на громаддя води, що відділяло їх від протилежного берега, щось пошепталися між собою, і один безпорадно пробелькотав:

— Але ж це йти на вірну загибель — перепливати вдруге, без передишки, Дніпро! Ми всі потопимося!

— Дідько вас не забере! — гримнув Гроза. — А забере — туди вам і дорога! Ну, завертайте коней!…

І він підняв лука.

Вої Чорного Вепра, бачачи, що непереливки, понурили голови й побрели по косі назад. Відійшовши на політ стріли, зупинилися, довго стояли по груди у воді, даючи коням перепочинок, а потім рушили далі, на глибоке, і незабаром, підхоплені могутньою течією, попливли до протилежного берега…

Тим часом Хорив, Цвітанка і Боривой вийшли на сухе і зупинилися перед своїми рятівниками. Цвітанка, нікого не соромлячись, плакала з радості, а Хорив обняв Грозу, притиснув до грудей.

— Дякую, друже! Ви врятували нас!

— Вам справді поталанило, — відповів Гроза. — Ми напували коней — і раптом побачили трьох вершників, котрі щодуху тікали від погоні… Ну, ми заховалися і почали стежити — що буде далі? Звичайно, впізнати вас на такій відстані не могли, але співчували втікачам, бо їх було менше… Дякувати богам, це виявилися ви, і все закінчилося благополучно!

— Як же ти тут опинився з хлопцями?

— Князь послав військо збирати…

— Князь? Який князь?

— Кий.

— Кий?… — На обличчі в Хорива з’явився вираз крайнього подиву.

Лише тепер Гроза зрозумів, що Хорив, Цвітанка і Боривой нічого не знають ні про битву на Росі, ні про відступ, ні про втечу полян, ні про обрання нового князя.

І він, як умів, розповів про все це здивованим і ошелешеним слухачам. А на закінчення сказав:

— Ось так ми опинилися тут…

— Ясно… Куди ж нам тепер? — усе ще не приходячи до тями від почутого, спитав Хорив.

— Вам?… До князя! Куди ж іще?… Зараз підкріпитесь, я дам свіжих коней, поводжатого — і в путь!… Кий жде — не діждеться!… Згода?

— Ще б пак! — усміхнувся Хорив і сяючими очима глянув на мокрих, змучених, але таких щасливих Цвітанку та Боривоя.

ЗНОВУ ТРИВОГА

Чорний Вепр лютував. І причин для такого лихого настрою було в нього немало.

Передусім, на його думку, вуйко Ернак допустився непоправної помилки, припинивши переслідування Кия. Бо, бач, побоявся розпорошити військо серед непрохідних лісів. Ну й що з того, що ліси? Якщо на його, Чорного Вепра, думку, то вони для кінноти не така вже й страшна перепона! Звичайно, в степу все видно на багато поприщ, є простір для атаки і для відступу, є