Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Вона пролізла у вікно, забруднивши блузку, і спустилася на підлогу. Тепер віконце було на рівні її очей. Акробатка з неї була не краща, ніж відмикачка замків, тож, аби вилізти, Френні мала на щось стати.

Вона роззирнулася. Підвал був обладнаний як кімната для забав і відпочинку. «Про таку батько завжди говорив, але все ніяк руки не доходили облаштувати», — з легким смутком подумала Френ. Стіни були оббиті вузлуватою сосною, в них були вмонтовані квадрафонічні колонки, угорі — натяжна стеля «Армстронг», стояла велика валіза з пазлами й книжками, електрична залізниця, електрична траса для іграшкових машинок. Був там і стіл для аерохокею, на який Гарольд байдуже поставив упаковку банок кока-коли. Тут була дитяча, і всі стіни були обклеєні постерами — на найбільшому, нині вицвілому та обтріпаному, Джордж Буш виходив із церкви в Гарлемі, здійнявши руки догори й широко всміхаючись. Підпис великими червоними літерами був такий: «КОРОЛЯ РОК-Н-РОЛУ НЕ ПЕРЕРОК-Н-РОЛИТИ!»

Раптом їй стало найсумніше від того часу, як… та вона, правду кажучи, й не могла пригадати відколи. Вона пройшла крізь шок, крізь страх, крізь справжній жах, крізь шалене горе, яке притлумлює всі почуття, але така глибока, болюча печаль виявилася новиною. Разом з нею накотила раптова хвиля ностальгії за Оґанквітом, за океаном, за славними мейнськими пагорбами й соснами. Без жодної причини вона раптом подумала про Ґаса, паркувальника при громадському пляжі Оґанквіта, і якусь мить їй здавалося, що серце розірветься від туги й печалі. Що вона тут робить, у підвішеному стані серед рівнин і гір, які ділять країну надвоє? Тут їй не місце. Їй не належить бути тут.

Вона не стрималася й схлипнула — і цей звук виявився таким настрашеним і самотнім, що вона вдруге за цей день затулила вуха руками. «Годі, Френні, ти ж уже велика дівка. Такі серйозні речі так швидко не минаються. Потихеньку, не все одразу. Якщо треба поплакати, поплач потім, а не тут, у підвалі Гарольда Лодера. Справи передусім».

Вона пройшла повз постер на сходи і гірко всміхнулася до Джорджа Буша з його широченним вишкіром і невтомно веселим обличчям. «Перерок-н-ролили тебе, — подумала вона. — Ще й як».

Вона піднялася до виходу, переконана, що двері замкнені, але вони піддалися легко. Кухня була чиста й чепурна, посуд по обіді помитий стояв на сушарці, маленька газова пічка «Коулмен» блищала чистотою… але у повітрі ще стояв жирний запах смаженого, наче привид колишнього «я» Гарольда — того Гарольда, який увійшов у цю частину її життя, під’їхавши до її дверей за кермом «кадилака» Роя Бренніґена, коли вона ховала батька.

«Ото буде номер, якщо Гарольд надумає прийти просто зараз», — подумала вона. Від такої думки їй раптом захотілося озирнутися. Френні майже очікувала побачити у дверях вітальні Гарольда з посмішкою на обличчі. Там нікого не було, але серце почало неприємно битися в грудях.

У кухні нічого не було, тож вона пішла до вітальні.

Там було темно, і Френні стало не по собі. Гарольд не лише замкнув двері, він і жалюзі опустив. Знову Френ відчула, що перед її очима — несвідомий вияв особистості Гарольда. Навіщо людині опускати жалюзі в містечку, де це — ознака будинків мертвих?

У вітальні, як і на кухні, виявився зразковий, суворий порядок, але меблі стояли важкі й трохи потерті. Єдиною окрасою вітальні був камін, величезна кам’яна штука, на плиті якого можна було навіть сісти. Там Френні й сіла, задумливо роззираючись. Посунувшись, вона відчула, що під нею один камінь хитається, і вона вже готова була встати й подивитися, що там, коли пролунав стук у двері.

Страх навалився на неї, як задушлива купа пір’я. Раптовий жах її паралізував. Вона затамувала подих і пізніше вже зрозуміла, що трохи обмочилася.

Звук повторився: п’ять-шість швидких, упевнених ударів.

«Господи! — подумала вона. — Ну хоч жалюзі опущені, слава Богу».

Після цієї думки вона відчула холодну переконаність, що велосипед вона поставила надворі і його кожен може побачити. Правда? Френні відчайдушно намагалася згадати, але довгий час на думку не спадало нічого, крім неприємно знайомого бубоніння: «Вийми спершу пиріг зі свого ока, а потім скалку з ока ближнього…»

Постукали знову, й почувся жіночий голос:

— Є хто вдома?

Френ заклякла на місці. Вона раптом згадала, що поставила велосипед за будинком, де Гарольд сушив білизну. З фасаду його не видно. Але якщо гостя спробує задні двері…

Ручка на парадних дверях — Френні було видно, як вона ворушиться туди-сюди, — стала описувати роздратовані півкола.

«Хоч хто вона така, сподіваюся, на замках вона знається не краще, ніж я», — подумала Френні, а потім затиснула рот обома руками, щоб стримати шалене іржання. Тоді вона й подивилася на свої бавовняні широкі штани й зрозуміла, наскільки сильний був переляк. «Ну хоч не до всирачки, — подумала Френ. — Принаймні поки що». Знову зовсім близько до поверхні забулькотів сміх, істеричний і зляканий.

І тоді, відчуваючи неймовірне полегшення, Френні почула кроки бетонним хідником, що віддалялися від дверей Гарольда.

Далі Френ діяла зовсім несвідомо. Вона тихо пробігла коридором і глянула в щілину між жалюзі і рамою вікна. Побачила жінку з довгим чорним волоссям, між яким сяяли білі пасма. Вона сіла на маленький мотоскутер «веспа», який був припаркований біля бордюру. Коли мотор ожив і задирчав, жінка відкинула волосся назад і підколола його.

«Це ж Кросс — та, яка приїхала з Ларрі Андервудом! Вона знайома з Гарольдом?»

Тоді Надін натисла зчеплення. Скутер злегка смикнувся і невдовзі зник удалині. Френ глибоко зітхнула, ноги в неї зробилися як ватяні. Вона відкрила рот, щоб випустити з нього сміх, який підкочувався під горло, уже знаючи, як він прозвучить — полегшено і тремтливо. Натомість Френні розплакалася.

За п’ять хвилин, уже не маючи душевних сил шукати далі, вона вилізла у вікно, ставши на плетений стілець, який принесла для того. Вибравшись, вона відштовхнула стілець, аби не було очевидно, що хтось використовував його, щоб піднятися до вікна. Усе одно він стояв не на місці, але люди рідко помічають подібні речі… та й Гарольд, здається, підвалом користувався хіба що для зберігання кока-коли.

Френні зачинила за собою вікно і сіла на велосипед. Вона й досі відчувала слабкість, була оглушена страхом, її навіть трохи нудило. «Ну, хоч штани просихають, — подумала вона. Наступного дня перед тим, як вламуватися в чужий будинок, Френсіс Ребекко, не забудь одягти памперо».