Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

— Ти могла стати великою, — сказав він. — Але обрала слабкість. Цього разу — ти впадеш назавжди.

Кайро кричав її ім’я, зривав голос.

— Сояно, не слухай його! Встань! Борися! Ти — не його!

Але вона… вона не чула.

Щось було не так.                

Її очі — одне палало, а друге погасло. У ньому не залишилось нічого — ні світла, ні вогню. Лише порожнеча.

Абель опустився навколішки. Його рука лягла на її плече. Він нахилився і прошепотів щось. Тихо, як отрута в повітрі.

І вона…

— Так, мій пане. — відповіла.

Кайро завмер.

Це прозвучало, мов ніж. Його груди розірвало мовчання. Він не повірив. Не зміг.

Його Сояна…

Але вона вже стояла — не сама. Не для себе. Не для нього. А для когось іншого.

І в очах Абеля — вперше — спалахнуло тріумфальне світло.

Ніч, здавалося, дихала разом із ними. Повітря гусло від напруги, від болю, від очікування.

Сояна раптом сіпнулась, її очі знову спалахнули. В одну мить вона вирвалася з-під погляду Абеля, мов прокинулась від кошмару, і кинулась до Кайро. Він лежав скований, очі його були повні жаху, не за себе — за неї. Він смикав кайдани, наче ті могли раптом ослабнути, якщо достатньо сильно молитися.

Вона впала перед ним на коліна, ніжно взяла його обличчя в долоні.

— Кайро... — її голос тремтів, але в ньому знову була вона. — Я тут. Я з тобою.

Кайро не міг говорити, лише хрипко видихнув її ім’я.

Її руки запалали м’яким білим світлом. Вона торкалась ланцюгів, і ті тріщали, пручались, сипали іскри, але вона не зупинялась. Кожна іскра — мов крик її душі проти темряви, яка мало не забрала її.

Та це не сподобалося Абелю. Він стиснув меч. Обличчя його спотворила лють. Він розігнався — швидко, безшумно, як хижак, меч спалахнув блакитним полум’ям.

Він підняв зброю — замахнувся — ще мить — і все закінчиться.

Але… він не встиг.

Його лезо зустріло інше. Раптово, мов із самої темряви, між ним і Сояною з’явився силует у темному плащі. Його каптур ховав обличчя, але руки були тверді, рух — мов вітрильна хвиля — чіткий і невідворотний.

Меч Абеля зісковзнув, висікаючи іскри. Він відступив на крок, збитий з пантелику.

— Хто ти?! — гаркнув він.

Та незнайомець не відповів.

Сояна ще тримала обличчя Кайро в долонях, її очі наповнились сльозами — не від страху, а від любові. Вона різко стиснула ланцюги — і ті розірвались, розлетівшись по землі мов тінь розбитого прокляття.

— Ти вільний, — прошепотіла.

Але саме тоді з боку пролунав свист.

— Ні! — закричала вона, коли побачила, як Укая випустила стрілу просто в Кайро.

І не вагаючись жодної миті, Сояна розвернулась, обійняла коханого й підставила свою спину.

Стріла пронизала її плече.

Вона похитнулась, але не впала. Лише притислась до Кайро міцніше.

— Ні… ні… — шепотів він, обіймаючи її. — Чому ти?..

Таємничий незнайомець ще стояв перед ними, готовий до бою. І саме тоді вітер зірвав його каптур.

Усі, хто ще міг бачити, завмерли.

Це був Хару.

Хару, який залишивсі з горем в Тристанії. Його очі блищали — не страхом, не ненавистю — лише рішучістю.

І тоді Укая знову натягнула тятиву. Вона випустила другу стрілу.

Та Хару знову встиг. Він ступив уперед і прийняв удар на себе.

Стріла влучила йому просто в серце.

Його тіло здригнулось. Він похитнувся…

І впав — просто на коліна перед Сояною.

— Хару... — прошепотіла вона. Її очі повнились невимовним болем.