Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Хрясь! І от ми вже лежимо на підлозі серед купи дерев’яних уламків стародавнього столу й регочемо, як божевільні. Давно я так не веселилась.
Сміх луною рознісся по Колізею. Ну от, древній ти велетень, і тебе розвеселили — це ж набагато краще, ніж кровопролиття.

Звісно, про “продовження банкету” не могло бути й мови, але ми домовилися більше так надовго не відкладати.
Обшуки кімнати зайняли чимало часу: перерили всі ящики, обмацали стіни в пошуках потаємних схованок, обмацали всі кам’яні статуї в надії знайти секретний важіль — нічогісінько. Я добряче втомилась, сіла на постамент, на якому нещодавно влаштувався Марк, і втомлено запрокинула голову. Які ж ми все-таки дурні! У світлі факелів, на стелі, серед мозаїки, на найпомітнішому місці, було зображене серце. А в ньому — червоний камінь, рубін, як я розумію. Найсмішніше — ми вже майже збиралися йти, але все ж нам пощастило.
— Ярик, — я ткнула пальцем у місце, де виблискував невеличкий камінчик, піднялася й підійшла ближче до прилиплого до стелі скарбу.
— Та ти, мабуть, жартуєш? — він був шокований.
Над вирішенням проблеми з діставанням каменя з висоти Ярик особливо не задумувався — просто підстрибнув і вирвав його разом із шматком стельової плити.
Можна було зітхнути з полегшенням, що Ярик, власне, й зробив. Він дістав інші знайдені частини й по черзі з’єднав їх: спочатку круглу основу й більший камінь, потім вставив останній фрагмент. Артефакт слабо засвітився, камені сплавилися, а зверху, з основи, виросли металеві гілки-судини.
— Ходімо, обрадуємо Марка, — я рушила до дверей і потягла Ярика за собою, але він не зрушив з місця.
— Ярик?
Наче зачарований, він стояв і дивився на легке мерехтіння каменя.
— Тааак, — його голос був тихий і відсторонений.
Злегка струснувши його за плечі, мені все ж вдалося привести Ярика до ладу, але тільки коли я відібрала у нього артефакт, він повністю прийшов до тями.
— Уявляєш, ми його знайшли. Артефакт дуже важливий, — він аж по-дитячому захоплювався цією штуковиною. Предметом, який тепер викликав у мене невгамовне відчуття небезпеки.
— Гаразд, гаразд, — ретельно заховавши знахідку, я подумала, що, можливо, її не дарма так добре сховали.
Марк стояв зі своїми знайомими, які приїхали забрати Гая. У клітку я старанно намагалася не дивитись — цей тип був жахливий і до неможливого божевільний.
— Ну що? Розділимося й зустрінемося в лондонській резиденції? Щоправда, ми трохи запізнимося, але, думаю, знахідка потішить раду.
— Окей. У мене в планах відвідати кілька місць, не пов’язаних із справами, і я приєднаюсь до вас.
Марк розпрощався й покинув Колізей, потім вивезли й Гая з його спільниками. А ми повернулися до готелю, зібрали наші похідні рюкзаки й у повній бойовій готовності вирушили в аеропорт, щоб уже за кілька годин опинитися в столиці Великої Британії.