Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Ось правильно оформлений уривок з розділенням діалогів згідно з правилами пунктуації української мови:

— Твій коханий наречений убив мого брата, — виплюнув він на підлогу. — Позбавив мене найдорожчої людини. А я заберу в нього тебе. Попрацюєш у борделі, а коли зіпсуєшся — відправлю тебе Ворону. У різних посилках. І тоді ми будемо квити!

З цими словами він голосно зареготав. Його приятель теж зловісно посміхнувся, а мене пройняв крижаний страх. Кулон на грудях знову ледь відчутно завібрував, даруючи надію, що ректор мене чує. Але як він мене знайде?

— Аріадна! — вигукнула я відчайдушно. — Ти не можеш так зі мною вчинити! Відпусти мене, і я зникну, більше не повернуся до Академії!

Вона задумливо подивилася на мене:

— Ти брешеш, Ізабелло. І поки ти жива, Раймонд не зможе стати по-справжньому моїм.

— З чого ти це взяла?

Вона засміялася так дзвінко і щиро, як сміються діти.

— Яка ж ти дурна, Ізабелло! — вигукнула вона. — Ти не лише глуха, а ще й сліпа! Він же тебе кохає! І навіть якщо ти втечеш — він тебе все одно знайде! Раймонд прекрасно виконує свою роботу, повір мені. А якщо він подумає, що ти мертва… Ось тоді я і буду поруч, щоб утішити його.

Вона багатозначно підняла брову, натякаючи, яким буде це «втішення».

— Чого ми чекаємо? — буркнув чоловік із сальним волоссям. — Хапай дівку й пішли.

— Аріадно, — знову покликала я, намагаючись тягнути час. — Як ти опинилася на волі? Як зуміла виманити мене?

Вона глянула на мене з досадою:

— Яка ж ти надокучлива, Ізабелло! Дядько підкупив охоронця, той відвернувся в потрібний момент. А підробити почерк Раймонда я навчилася давно. Вирахувати, коли його не буде в Академії Арканум, було неважко.

Страх остаточно накрив мене з головою, і я більше не могла йому чинити опір. Тіло тряслося, мов у гарячці, руки стали крижаними, а сльози тихо котилися з очей, падаючи на плащ. Аріадна тим часом витягла з сумочки ножиці й почала наближатися до мене.

— Що тобі треба, божевільна?! — закричала я, згортаючись і намагаючись відповзти далі.

Її погляд став безумним, хитким, а ножиці тремтіли в руках.

— Твоє волосся, — прошепотіла вона ледь чутно. — Так подобається Раймонду. Його я залишу собі. Тоді він і мене покохає. Як думаєш?

Вона схилила голову набік, мов птах, і завмерла, чекаючи моєї відповіді.

— У тебе теж гарне волосся, — відповіла я, не зводячи очей з ножиць. — Навіщо тобі це? Ти красива, розумна, тобі не потрібно нічого робити, щоб привернути увагу. Поруч із тобою я — ніхто. Ти помиляєшся, Аріадно.

Я намагалася говорити лагідно, щоб заспокоїти її й не викликати нового нападу божевілля.

— І очі в тебе гарні, — мрійливо протягнула вона. — Блакитні-блакитні, як літнє небо. У мене не такі яскраві. Твої очі я теж залишу собі.

Я притислася спиною до цегляної стіни, завмерши від жаху.

— Гей, не псуй товар! — крикнув чоловік у смугастому пальті. — Ми так не домовлялися! Без очей і волосся за неї не заплатять!

Він підійшов до Аріадни й вирвав у неї з рук ножиці. Вона здригнулася, обличчя її спотворила лють, пальці скрутилися, мов пазурі, і, видавши звіриний вереск, вона кинулася на нього, націлившись йому в обличчя. Від несподіванки мені перехопило подих. Кулон на грудях почав нагріватися, і я машинально потерла шкіру, де він торкався.

На мить у свідомості з'явився тихий голос ректора:

— Я йду по тебе.

І одразу ж пелена з очей зникла, кулон став прохолодним, а я повернулася в реальність.

Чоловік легко відкинув Аріадну, давши їй гучного ляпаса, від якого вона вдарилася об стіну, впала й завмерла на підлозі. Наглядач, який весь цей час мовчки сидів за столом, підвівся, підійшов до неї й перевірив пульс.

— Пані, — покликав він. — Ми ж так не домовлялися. Що мені тепер робити?

— Пані?

Він трусив Аріадну, поки та не застогнала.

— Відійди, дурню безтолковий, — вона по-чоловічому сплюнула на підлогу і якось підвелася на ноги.

— Ти за це відповіси, — прошипіла вона до того, хто її збив із ніг.

— Дотримуйся домовленостей — і все буде добре, — відповів чоловік, сідаючи назад на стілець. — Я не такий делікатний, як твій обожнюваний Ворон.

Краєм ока я помітила якийсь рух у вікні. Повернувши голову, намагалася зрозуміти, що привернуло мою увагу. І коли усвідомила — не змогла стримати полегшеного зітхання.

— Ти чого це зраділа? — вигукнув до мене тип із сальним волоссям. — Теж з глузду з’їхала?

Я знову згорнулася, удаючи, що мені досі страшно. А от серце моє гучно й радісно билося, бо за вікном я побачила летючого в повітрі Патріка Рауфа.

Якщо бажаєш, я можу ще й зробити літературне редагування або адаптувати стиль.