Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

— Ви що, здуріли? — прокричав він до одного з командирів.

— Пане... — той навіть не підняв голову. — Ми не здуріли. Ми… розсипаємось.

І показав.

Його меч був не зламаний — він тріснув по всій довжині, як скло, і сипався в долонях. Метал, зроблений у гномських кузнях, не витримував жодного натиску. Леза згинались, клинки тліли без полум’я.

Хтось кинув спис — він не полетів, а наче зник у повітрі. Просто розчинився. Інший зірвав прапор — тканина стала прозорою, як спогад, що зникає з сновидіння.

— Чому?! — закричав молодий воїн. — Це їхня робота?! Артефакти?! Суд?!

— Ні, — промовив Тарен. Його голос вперше не звучав, як наказ. — Це ми.

На краю табору один з солдатів стояв, мов прибитий. Тарен підійшов ближче — і завмер. Перед ним у землі лежала вирвана сторінка. Аркуш пергаменту, на якому хтось, ще до війни, написав дитячим почерком. Слова — прості: про поле, про зірки, про те, кого чекали вдома.

— Це твоя? — запитав Тарен.

Солдат мовчав. Поглянув на Тарена. І раптом… усміхнувся. Не з радістю. А з розумінням.

Усмішка була спокійною. Не викликом. Не надією. Лише згадкою.

— Пам’ятаєш, коли ми ще мріяли про честь?

Тарен хотів відповісти — але його губи були сухими. Як пісок.

Він витяг свій меч. Подивився. І побачив тріщину — не на металі — у погляді, в тому, як не зміг зустріти цей спогад.

Впав на коліна. І вперше в житті відчув: у нього нічого не лишилось, окрім тіла, що втомилось вірити в силу.

Якщо зброя більше не ріже — значить, настав час слухати.

Відлуння. Той, кого немає

«Коли вибір зроблено — його тінь довша за того, хто пішов.»

Ніщо не подало знаку. Але світ затримав подих — як перед відповіддю, яку не встиг задати.

Торрік, сидячи в своїй глухій кузні, раптом відчув запах кори, який був тільки на Айліс’ені. Землі, яку він знав — лише через оповідь.

Реналь, все ще біля річки, побачив, як поверхня води затремтіла. І на мить — відбила обличчя того, кого він проводжав у Суд. Ельрайн. Але не молодий. Старий. Втомлений. Живий.

Тарен, стоячи серед уламків мечів, почув, як хтось вимовив його ім’я. Але позаду — нікого. Лише в повітрі тремтіло слово: «Ти ж хотів бути вартим?»

В горах ледь чутно загуділи печери. У річках блимнуло світло. У горах — звук. У повітрі — коливання, як слід, залишений без тіла.

Не тіло. Не дух. Лише відлуння, яке не потребує джерела.

У таборі Ферінців дитина, що втратила обох батьків, раптом піднялась. І її посмішка не шукала причин — вона просто була.
 

— Він живий, — сказала вона. — Я чула.

— Хто? — спитала жінка.

— Той, хто пішов. Але пам’ятав нас.

Жінка не встигла нічого сказати. Слова не лягали в рот. Лиш залишались у горлі — як щось незрозуміле, але потрібне.

А на руїнах Галявини, де ще тліли рештки бійні, дощ упав краплею, що не розбилась. У центрі краплі — слабке світло. Воно не засліплювало. Лише вписувалось в ім’я, якого ніхто не кликав: Ельрайн.

А потім — зникло.

Ніхто не згадав, звідки з’явився цей спогад. Але всі відчули: Щось було обрано. І більше нічого не буде, як раніше. Бо навіть тінь того, хто вибрав, довша за всіх, хто залишився.

Голос того, хто не говорить.

«Коли той, хто мав силу, обирає пам’ять — світ говорить із ним лише тишею.»

Це не монолог. Це відлуння свідомості після вибору — яка не знає, ким стала.

— Я був створений, щоб бачити. І бачив. Але ніколи не торкався. Бачив, як кров замінює мову. Як вибір гине під обов’язком. Я — не герой. І не суддя. Я — той, хто пам’ятав усіх... але ніхто не хотів бути пам’ятаним. Бо пам’ять — це не слава. Це тягар.

— Ті, хто вбивали — благали про забуття. Ті, хто загинули — кричали про те, щоб хтось не забув. А я лиш слухав.

— Я не знав, що важче: зберегти світ — чи дати йому згадати, чому він болить.

— Я бачив усі чотири Кути. Кожен — просив істини. Жоден — не хотів відповідальності за неї. Ніби істина — це вогонь, який краще гріє когось іншого.

— І ось — з’явився п’ятий вибір. Не сила. Не очищення. Не Суд. Не тиша. А те, що лишається після всього цього. Пам’ять.

— Пам’ять — це не факт. Це форма любові. І коли ти не хочеш пам’ятати — значить, пам’ять сильніша за тебе.

— Ельрайн не переміг. Він не відмовився. Він вибрав, не знаючи, що станеться. І саме тому — він залишився. Не як переможець. А як спогад, який не забрали.

— І в цьому — велич. Не в героїзмі. В довірі світові, якому ти вже не вірив.

— Я більше не маю тіла. Я — між рядками. У паузах. У блиманні світла. Я — в тому, як зупинився меч. Як затремтіла вода. Я — у пагонах, що ростуть там, де хтось упав.