Читати книгу - "Куджо"

Вона дісталася порога якраз вчасно, щоб побачити, як Бретт залазить у ліжко. Він натяг на себе простирадло і повернувся на лівий бік: це була його улюблена поза вві сні. Хоч Чаріті знала, що все вже позаду, вона ще трохи постояла на порозі.

Далі коридором хтось закашляв, знову нагадавши, що вона не в себе вдома. На неї накотила хвиля гострої туги за домом. Кілька секунд було таке відчуття, ніби шлунок наповнився ефіром, подібним до того, що його використовують стоматологи. У м’якому, спокійному вранішньому світлі ідея розлучення здавалася наївною і відірваною від реальності, ніби плани малої дитини. Думати так було легко, поки Чаріті була тут, не в себе вдома, не на своєму місці.

Чому пантоміма годування Куджо і ці квапливі, вимовлені на одному подиху слова так її злякали?

«Куджо більше не голодний, вже не голодний».

Коли зійшло сонце, освітивши все довкола, вона повернулася до своєї кімнати і лягла в ліжко. За сніданком Бретт був таким же, як і завжди. Він ні слова не сказав про Куджо і, схоже, забув про свій намір зателефонувати додому. Принаймні поки що. Після короткої внутрішньої суперечки Чаріті вирішила залишити все як є.

Було спекотно.

Донна опустила вікно трохи більше ніж на чверть, не відважуючись ризикувати. Перехилившись через Теда, щоб відчинити вікно і з його боку, вона помітила в нього на колінах зім’ятий жовтий аркуш.

— Що це, Теде?

Тед підняв на неї очі, обведені брудно-коричневими колами.

— Слова проти чудовиськ, — відповів він.

— Можна глянути?

Він міцно вчепився в папір, але потім таки дозволив Донні взяти аркуш. На його обличчі був насторожений, майже жадібний вираз, і на мить її охопили ревнощі. Спалах був коротким, але гострим. Саме завдяки їй він досі живий і здоровий, а в голові у нього якісь там Вікові фокуси-покуси. Та ревнощі розтанули в суміші розгубленості, суму й відрази до себе. У цю ситуацію він потрапив передусім через неї. Якби вона не послухала його щодо няньки…

— Я поклав їх у кишеню вчора, коли ми збиралися, — пояснив Тед. — Мамо, а чудовисько нас з’їсть?

— По-перше, це не чудовисько, а просто собака. А по-друге, ні, він нас не з’їсть. — Донна промовила це різкіше, ніж хотіла. — Я ж тобі сказала: коли приїде листоноша, ми поїдемо додому.

«А ще я казала йому, що машина заведеться, треба тільки трішки зачекати. І що хтось прийде, і що Кембери скоро повернуться».

Та який сенс думати про це?

— Можеш віддати мені мої слова проти чудовиськ? — спитав Тед.

На мить їй просто безтямно закортіло порвати цей мокрий від поту аркуш зім’ятого жовтого офісного паперу й викинути у вікно, перетворивши на хмарку конфеті. Вона простягла папірець Тедові і обома руками вчепилася собі у волосся, засоромлена й налякана. Що, заради всього святого, на неї найшло? Що за садистські думки? Чому вона хоче зробити йому ще гірше? Через Віка? Через себе? Через що?

Було так гаряче — занадто гаряче, щоб думати. По обличчю струменем стікав піт, і вона бачила, що він заливає і щоки Теда. Волосся прилипло до голови неохайною кучмою і стало на кілька відтінків темнішим за свій звичний русявий колір. «Йому треба помити голову», — не до речі подумала Донна, і це змусило її знову згадати про пляшечку «Джонсонз», що ціла й неушкоджена стоїть на полиці у ванній і чекає, доки хтось її зніме й витисне частину вмісту у складену чашечкою долоню.

(не втрачай голови)

О ні. Звісно, в неї немає жодних причин втрачати голову. Все ж буде добре, правда? Звичайно, буде. Навіть собаки не було видно вже понад годину. Листоноша. Вже майже десята, і він от-от з’явиться. Тоді не матиме значення, що в автомобілі так гаряче. Парниковий ефект, ось як це називається. Вона читала про це в одній з листівок Асоціації захисту тварин, у якій пояснювалося, чому не можна залишати собак у машині на довгий час, коли на вулиці так спекотно, як зараз. Парниковий ефект. У буклеті розповідалося, що температура в припаркованому на сонці авто з піднятими вікнами може сягнути ста сорока градусів за Фаренгейтом[67]. Тож це жорстоко й небезпечно — замикати улюбленця в салоні, коли ви йдете в кіно чи на закупи. Донна видала короткий, скрипучий смішок. Тут усе з точністю до навпаки. Людей у машині замкнув собака.

Нічого, зараз приїде листоноша. Листоноша приїде, і все це скінчиться. І неважливо, що молока в них залишилося тільки чверть термоса і що вранці їй треба було в туалет, і вона скористалася маленьким термосом Теда, точніше, спробувала скористатися, але він перелився, і тепер у машині смерділо сечею. Схоже, від спеки сморід посилювався. Тоді вона закоркувала термос і викинула через вікно. Почула, як він розбився об гравій. І розплакалася.

Та все це не мало значення. Звісно, намагатися пісяти в термос — принизливо й негідно, але це неважливо, бо скоро з’явиться листоноша. Може, саме зараз він навантажує свій маленький біло-блакитний фургон біля увитої плющем цегляної пошти на Кербін-стрит… А може, вже розпочав свій маршрут, рухаючись по 117-й у напрямку Кленової дороги. Скоро все скінчиться. Вони з Тедом поїдуть додому і піднімуться нагору. Роздягнуться і разом приймуть душ, та перш ніж залізти з ним в ванну і ввімкнути душ, вона зніме з полиці пляшечку з шампунем і акуратно покладе ковпачок на край умивальника, а потім вимиє голову спершу Тедові, а потім собі.

Тед перечитував свій жовтий папірець, беззвучно ворушачи губами. Звичайно, він не читав по-справжньому, не так, як читатиме через кілька років. «Якщо ми звідси виберемось», — одразу ж уперто й безглуздо додав підступний внутрішній голос. Тут спрацьовувала механічна пам’ять. Так само в автошколах готують до письмового іспиту майже неписьменних людей. Вона чи то десь вичитала це, чи то бачила сюжет у новинах. Хіба не дивовижно, скільки всілякого мотлоху здатний накопичувати в собі людський мозок і як легко цей мотлох може почати виринати назовні, коли немає чим зайняти думки. Ніби підсвідомий сміттєпровід, що працює у зворотному напрямку.

Це нагадало їй про один випадок, що трапився