Читати книгу - "Куджо"

в домі її батьків ще в ті часи, коли він був і її домом. До материної славнозвісної Коктейльної Вечірки (як їх завжди називав батько, вимовляючи це сатиричним тоном, у якому вчувалися великі літери і який часом доводив Саманту до сказу) залишалося менш ніж дві години. Якимсь чином уміст подрібнювача кухонних відходів потрапив у злив, і коли мати Донни ввімкнула його, щоб позбутися решток, звідти вдарив струмінь зеленої кашоподібної субстанції, забризкавши всю стелю. Донні тоді було близько чотирнадцяти, і мамина істерика й шалена лють викликали в неї страх і нудоту водночас. Їй було гидко через те, що мати закотила істерику людям, які любили й потребували її більше за все, переймаючись думкою групки випадкових знайомих, котрі прийшли лише для того, щоб залитися безкоштовним пійлом і строщити безліч безкоштовних бутербродів. Налякана вона була через те, що не бачила жодної логіки в шаленстві матері, а ще виразом батькових очей. У них читалося щось на зразок покірливої відрази. Тоді Донна вперше по-справжньому, аж до глибини свого нутра усвідомила, що виросте і стане жінкою, у якої принаймні з’явиться бодай якийсь шанс стати кращою за власну матір, котра здатна впасти в такий жахливий стан через такі дрібниці…

Донна заплющила очі і спробувала вгамувати вихор думок у себе в голові. Від сили породжених спогадом емоцій їй стало не по собі. «Асоціація захисту тварин, парниковий ефект, забиті подрібнювачі. А що далі? Як я втратила цноту? Шість незабутніх відпусток? Листоноша — ось про кого треба думати. Чортів листоноша».

— Мам, а може, машина заведеться.

— Мені страшно навіть пробувати, любий. Акумулятор майже сів.

— Але ж ми просто сидимо, — сказав Тед. Голос у нього був утомлений, але вередливий і сердитий. — Яка різниця, сів акумулятор чи ні, якщо ми все одно тут сидимо? Спробуй!

— Не вказуй мені, малий, бо надаю по дупі!

Від її грубого, сердитого голосу він відсахнувся, і Донна знову вилаяла себе. Він почав вередувати, але хто міг би йому дорікнути? Крім того, він був правий. Саме це її й розлютило. Але Тед не розумів: справжньою причиною, чому вона не хотіла спробувати завести двигун, був страх привернути увагу пса. Вона боялася привернути увагу Куджо більше за все на світі.

Донна з досадою повернула ключ. Двигун вмикався повільно, з протяжним протестним звуком. Він двічі кашлянув, але не завівся. Донна заглушила двигун і натиснула на клаксон. Він загудів тихо і мляво. Такого звуку не почуєш, мабуть, і за п’ятдесят ярдів, не кажучи вже про будинок на підніжжі пагорба.

— Ось, — агресивним тоном випалила Донна. — Тепер ти задоволений? Чудово!

Тед розплакався. Починалося це так, як тоді, коли він був ще зовсім немовлям: губи затремтіли, кривлячись дугою, сльози потекли по щоках ще до того, як долинули перші схлипи. Донна пригортала Теда до себе, просила пробачення, казала, що не хотіла зриватися, просто вона так само пригнічена, як і він, казала, що як тільки приїде листоноша, все закінчиться, вони поїдуть додому і вона помиє йому голову. «Шанс стати кращою жінкою, ніж мати, — думала вона при цьому. — Аякже, ще б пак, дитинко. Ти така ж, як вона. У цій ситуації вона повела б себе точнісінько так само. Коли тобі зле, ти тільки те й робиш, що вихлюпуєш це на інших, ділишся з ближнім. Як то кажуть, яблуко від яблуні, ага? Можливо, коли Тед виросте, він почуватиме те саме, що й…»

— Мам, чому так жарко? — глухим голосом запитав Тед.

— Парниковий ефект, — сказала Донна не думаючи. Вона не впорається, тепер це було ясно. Якщо це свого роду іспит із материнства або й із дорослості взагалі, то наразі вона його провалює. Скільки часу минуло, відколи вони застрягли на цій під’їзній доріжці? Щонайбільше п’ятнадцять годин. А вона вже тріщить по швах і розвалюється.

— Можна мені «Доктора Пеппера»[68], коли ми повернемося додому?

Слова проти чудовиськ, зім’яті й просякнуті потом, грудкою лежали в нього на колінах.

— Стільки, скільки зможеш випити, — відповіла Донна і обійняла Теда міцніше, але на дотик його тіло здавалося страшенно дерев’яним. «Не треба було на нього кричати, — спантеличено думала вона. — Якби ж я тільки на нього не кричала».

Але вона обіцяла собі виправитися. Бо скоро тут буде листоноша.

— Я думаю, чуд… собачка нас з’їсть, — промовив Тед.

Вона почала була відповідати, але передумала. Куджо і досі не з’являвся. Звук двигуна «пінто» його не виманив. Може, заснув. А може, в нього почалась агонія, і він сконав. Було б чудово, особливо якщо смерть була повільною. І болючою. Вона знову поглянула на задні двері. Вони були так спокусливо близько. Замкнені. Тепер вона була в цьому переконана. Коли люди кудись їдуть, вони замикають двері. Було б дурістю ризикувати, особливо тепер, коли так скоро з’явиться листоноша. «Грай так, ніби все насправді», — іноді повторював Вік. І їй доведеться. Тому що все це і є насправді. Краще думати, що собака ще живий і просто лежить собі за напіввідчиненими дверима гаража. В тіні.

Від думки про тінь у роті набігла слина.

Уже була майже одинадцята. Минуло ще сорок п’ять хвилин, коли вона помітила дещо в траві збоку від вікна Теда. Ще п’ятнадцять хвилин уважного вивчення — і вона зрозуміла, що це стара бейсбольна битка з обмотаною липкою стрічкою ручкою. Вона ледь виднілася серед пирію і тимофіївки.

Кілька хвилин по тому, перед самим полуднем, з гаража, похитуючись, вийшов Куджо, ошаліло кліпаючи від гарячого сонця своїми червоними запаленими очима.

Як прийдуть тебе шукати,

як прийдуть тебе гукати,

коли виведуть із хати,

вкинуть у фургон за ґрати…

Коридором линув голос Джеррі Ґарсії, невимушений, та все ж трохи стомлений. Звук лунав із чийогось транзисторного приймача, настільки підсилений і спотворений, що аж здавалося, ніби спів долинає з металевої труби. Десь неподалік хтось стогнав. Уранці, коли він пішов до смердючої казенної ванної кімнати, аби поголитись і прийняти душ, в одному з пісуарів була ціла калюжа блювотиння, а в умивальнику — повно засохлої крові.

Нумо, нумо, солоденька,

Не здавай мене, миленька,

співав Джеррі Ґарсія.

Стів Кемп стояв біля вікна своєї кімнати на шостому поверсі портлендського YMCA і дивився вниз, на Спрінг-стрит. Йому було зле, та він не знав чому. Боліла голова. Він і далі думав про Донну Трентон, про те, як трахав її знову