Читати книгу - "Куджо"

Він хотів би опинитися в Айдахо. Останнім часом думка про Айдахо часто крутилась у нього в голові. То чому він не перестав морочити їй голову і просто не пішов? Він не знав. Стіву Кемпу не подобалося не знати. Йому не подобалися всі ті питання, що виносять мозок. Питання негативно впливають на відчуття умиротворення, а відчуття умиротворення необхідне для творчого зростання. Цього ранку Стів дивився на своє відображення в одному з заляпаних зубною пастою дзеркал і думав, що виглядає старим. Справді старим. Повернувшись до своєї кімнати, він побачив, як по підлозі зигзагом повзе заклопотаний тарган. Погані прикмети.

«Вона дала мені відкоша не тому, що я старий, — думав Стів. — Я не старий. Вона зробила це, бо її сверблячка минулась, і тому, що вона — курва. Я відплатив їй сповна тією ж монетою. Донно, чи сподобалося твоєму красунчику-чоловіку моє маленьке любовне послання? І що, красунчик-чоловік його належно оцінив?»

А чи отримав він маленьке любовне послання взагалі?

Стів роздушив цигарку в кришці консервної банки, яка в цій кімнаті правила за попільничку. Ось ключове питання, хіба ні? Відповісти б на нього — і тоді відповіді на всі інші питання не забаряться. Ось перше з них, та ще й яке важливе: яким чином Донна, пославши його під три чорти, коли він ще не був готовий розірвати стосунки, отримала над ним таку страшенну владу? Господи, як же вона його принизила!

Раптом Стів зрозумів, що має робити. Серце важко гупало від передчуття. Він сягнув рукою до кишені й подзеленчав дріб’язком. Потім вийшов. Тільки-но минула дванадцята година, і в Касл-Року листоноша, на якого так сподівалася Донна, почав об’їзд тієї частини свого маршруту, що охоплювала Кленову дорогу і міську дорогу № 3.

Вік, Роджер і Роб Мартін провели ранок вівторка в «Імідж-погляді», а тоді пішли на пиво з бургерами. Після пари бургерів і величезної кількості пива Вік раптом усвідомив, що сп’янів більше, ніж на будь-якому іншому діловому обіді у своєму житті. Зазвичай він випивав тільки один коктейль або келих білого вина. У Нью-Йорку він бачив надто багато хороших рекламістів, котрі повільно тонули в темних забігайлівках неподалік Медісон-авеню. Вони розповідали друзям про кампанії, яких ніколи не організують… а коли були вже дуже п’яні, то розповідали барменам із тих же забігайлівок про романи, яких уже точно ніколи не напишуть.

Нагода була незвичайна: наполовину святкування перемоги, а наполовину поминки. Роб зустрів ідею фінального ролика з професором кашології з доволі помірним ентузіазмом, сказавши, що міг би зробити з нього цукерку… звісно, за умови, якщо йому дадуть такий шанс. Через це й були поминки. Без згоди старого і його легендарного синочка найграндіозніший ролик у світі нічого їм не дасть. І вони всі опиняться в лайні.

З огляду на ці обставини, Вік гадав, що ідея нализатися виправдана.

Коли ресторан заполонив звичний обідній потік клієнтів, вони сиділи в кутовій кабінці в самих лише сорочках. На вощеному папері лежали недоїдені гамбургери. Стіл був заставлений пляшками з-під пива. Попільничка переповнена. Вікові згадався той день, коли вони з Роджером сиділи в портлендській «Жовтій субмарині» і обговорювали своє маленьке сафарі. Тоді не все гаразд було тільки з бізнесом. Дивовижним чином Вік відчув хвилю ностальгії за тим днем, і йому схотілося дізнатися, що роблять Донна і Тед. «Треба зателефонувати їм увечері, — подумав Вік, — якщо буду достатньо тверезим, щоб не забути, звичайно».

— То що тепер, хлопці? — поцікавився Роб. — Ви зависнете в Бостоні чи вирушаєте до Нью-Йорка? Я міг би, якщо хочете, дістати для вас квитки на матч «Бостон»—«Канзас-Сіті». Може, розважитесь, спостерігаючи, як Джордж Бретт пробиває дірки в стінці лівих захисників.

Вік поглянув на Роджера. Той знизав плечима:

— Думаю, до Нью-Йорка. Звісно, дякуємо, Робе, і все таке, але нам обом зараз не до бейсболу.

— Нам тут робити більше нічого, — погодився Вік. — У цій поїздці багато часу було заплановано на мозкові штурми, але, гадаю, всі вже погодилися, що ми розкручуємо ідею фінального ролика.

— У плані й досі чимало гострих кутів, — зауважив Роб, — так що не дуже розкопилюй губу.

— Гострі кути ми згладимо, — заперечив Роджер. — Думаю, один день із консультантами з маркетингу — і все буде гаразд. Як гадаєш, Віку?

— Можливо, і два дні, — сказав Вік. — Але все-таки я не бачу причин, чому б нам не владнати цю справу набагато раніше, ніж розраховували.

— А що далі?

Вік блідо посміхнувся.

— Тоді зателефонуємо старому Шарпові й попросимо про зустріч. Думаю, скінчиться тим, що ми одразу ж полетимо до Клівленда. У «чарівну таємничу подорож»[69].

— Побачити Клівленд і померти, — похмуро проголосив Роджер, переливаючи решту пива з пляшки в кухоль. — Мені не терпиться побачити старого пердуна.

— Не забувай про молодого пердуна, — зауважив Вік із легкою усмішкою.

— Невже я можу забути про цю маленьку мерзоту? — відповів Роджер. — Джентльмени, пропоную ще по одній.

Роб глянув на годинник.

— Мені справді треба…

— Давай по останньому колу, — наполягав Роджер. — За старі добрі часи, якщо хочеш.

Роб знизав плечима.

— Гаразд. Але не забувай, у мене є й інші справи. У нас іще буде чимало ділових обідів і без замовлень Шарпа.

Він підняв склянку і махав нею в повітрі, аж доки кельнер не зробив знак, що помітив.

— Скажи, що ти насправді думаєш, — звернувся Вік до Роба. — Тільки без дурниць. Гадаєш, що це — мертвий номер?

Роб глянув на нього, відкрив був рота, але потім похитав головою.

— Ні, викладай усе, — підганяв Роджер. — Ми всі, як ті сова і кіт із віршика[70], виходимо в море в одному зеленому човнику. Або в коробці з «Малиновою енергією». Думаєш, із цього нічого не вийде, хіба ні?

— Думаю, що в пеклі не буває шансів, — відповів Роб. — Ви, як завжди, зробите чудову презентацію і підготуєте надійне підґрунтя в Нью-Йорку. І мені здається, що всі попередні викладки хлопців з маркетингової компанії говоритимуть на вашу користь. А Янсі Гаррінгтон… Думаю, він вкладе в це свою довбану душу. Грандіозна сцена на смертному одрі. На його тлі Бетт Девіс із «Похмурої перемоги» виглядатиме як Елі Мак-Ґроу з «Історії кохання»