Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

Кірі було добре в гостях у батька Олега. Вона вперше за довгий час почувалася захищеною. Через кілька днів їй уже здавалося, що все, що трапилося з нею після загибелі батьків, було якимось страшним сном.

Того ранку вона сиділа в саду на шезлонгу і читала книгу Стівена Кінга, знайдену в бібліотеці Юрія, коли з будинку вийшов Олег і з радіотелефоном у руці. 

 — Це тебе, — він простягнув їй слухавку. 

Кіра здивувалася. Хто може їй сюди телефонувати?  Вже ж не її родичі, їм би не дали говорити з нею. 

Вона взяла телефон і приклала до вуха.

 — Алло…

— Привіт, Кіро! Це Марина. Пам’ятаєш мене ще? — голос із телефону лунав надто солодко.

Кіра згадала світловолосу дівчину з її класу, завжди усміхнену, завжди на крок ближчу до вчителів, ніж до однокласників.

— Звісно. Давно не бачились, — обережно сказала вона. 

— Я  тут подзвонила Олегу і дізналася, що ти повернулась. Слухай, може, хочеш прогулятись, випити кави? У місті відкрилась нова кав’ярня біля парку, там ще круасани роблять просто неймовірні!

Кіра здивувалась. За нормальних обставин вона б відмовила — ніколи не була близькою подругою з Мариною. Але за останні дні їй хотілося бодай якоїсь ілюзії нормальності. За роки, проведені на самоті в лісовому будиночку, вона так скучила за живим спілкуванням. 

Коли дівчина запитала у Юрія, чи можна їй зустрітися з подругою,, він лише кивнув і дав команду:
— Охоронець буде поруч. Без суперечок.

Кіра не сперечалась. Усе виглядало звично. Водій Юрія відвіз її до міста і сам залишився в машині.  Марина зустріла Кіру біля входу в парк. Охоронець — кремезний чоловік у темних окулярах — ішов за ними на відстані десяти кроків.

— Давай пройдемося алеєю, — запропонувала Марина. — Там фонтан, нову скульптуру поставили. Ти, мабуть, не була тут давненько?

Кіра кивнула. Вона йшла поруч з Мариною, почуваючись так легко, немов повернулася до безтурботного дитинства. Марина щось теревенила, а Кіра слухала не дуже уважно, час від часу щось піддакуючи, щоб не здатися неввічливою. 

Проте раптом ззаду дівчат почувся якийсь шум. Кіра озирнулася і встигла побачити, як  одночасно двоє чоловіків у куртках з капюшонами, натягнених низько на обличчя кинулись на охоронця ззаду — удар електрошокером, коротка сутичка — і він уже розтягнувся на землі….

Незнайомці швидким кроком наближалися до дівчат, які немов завмерли посеред алеї.

— Біжи! — закричала Марина нещиро, вдаючи паніку, але насправді вона вже відходила вбік, залишаючи сцену.

Кіра рвонула вперед, обійшла лавку, шугонула поміж дерев. Її серце гупало в грудях, а легені пекло від напруги. Вона вже відчула, що за спиною чути кроки — хтось наздоганяє.

І тут, буквально з повітря,  перед нею з’явився молодий чоловік.
— Сюди! — шепнув, хапаючи її за руку й відводячи вбік до вузької алеї, що вела до технічного виходу з парку.
— Я Тарас. Випадково побачив, як на тебе напали. Бігом!

Вони вискочили з парку в провулок, де стояла сіра «Хонда». Тарас посадив її на пасажирське сидіння, сам сів за кермо. Кіра ще не встигла запитати нічого, як машина рвонула з місця.

— Хто ти? — нарешті вимовила вона. — І чому допоміг?

— Не турбуйся, я твій друг, — відповів він, дивлячись прямо перед собою на дорогу. .

Кіра поглянула на його руки — акуратні, але мозолисті. Тіло — спортивне, обличчя — правильне, з легкою іронією в кутиках вуст. Але в його погляді був холод.

Її інстинкти кричали: він не випадковий рятівник.

І вона мала рацію…