Читати книгу - "Щиголь"

Мабуть, через напружену атмосферу, що склалася в домі внаслідок ганьби, яка спіткала Платта, газета стала тепер проникати з кабінету містера Барбура в інші кімнати, де розпадалася на окремі сторінки. Ці сторінки, неакуратно складені, лежали біля загорнутої в серветку склянки з газованою водою (візитівки містера Барбура) на журнальному столику у вітальні. То була довга й занудна стаття, надрукована в кінці розділу, де йшлося про індустрію страхування — про фінансові труднощі, пов’язані з облаштуванням великих мистецьких виставок в умовах нестабільної економіки, а надто про труднощі страхування мандрівних творів мистецтва. Але мою увагу привабив насамперед підпис під фотографією: «„Щиголь“, знищений шедевр Карела Фабриціуса 1654 року».

Я без якихось певних думок примостився на стільці містера Барбура й почав переглядати густий текст, аби побачити бодай іще одну згадку про мою картину (я вже думав про неї як про мою; ця думка проникла мені в мозок, ніби я володів нею протягом усього свого життя).

Закони міжнародного права набувають чинності у випадках культурного тероризму, таких як цей, що завдав тяжкого удару і по фінансовій спільноті, і по світу мистецтва. «Втрату навіть одного з цих шедеврів неможливо оцінити, — завив Мюррей Твітчелл, лондонський аналітик ризиків. — Крім дванадцяти втрачених і, ймовірно, знищених картин, інші двадцять сім творів були дуже ушкоджені, хоча реставрація деяких із них можлива». Зроблено марну, на думку багатьох, спробу в «Базі даних про втрачені твори…»

Стаття мала продовження на наступній сторінці. Але в цю мить місіс Барбур увійшла до кімнати, і я мусив відкласти газету.

— Тео, — сказала вона. — Я маю до тебе пропозицію.

— Яку? — обережно запитав я.

— Ти погодишся поїхати цього року з нами до штату Мен?

На якусь мить мене опанувала така радість, що я зовсім зблід.

— Так! — вигукнув я. — Це буде круто.

Навіть вона не могла не всміхнутися.

— Ну що ж, — сказала вона. — Ченс, безперечно, буде радий залучити тебе до праці на човні. Схоже, цього року ми виїдемо трохи раніше — тобто Ченс і діти виїдуть раніше. Я залишуся в місті, щоб зробити деякі справи, але через тиждень або два приєднаюся до вас.

Я був такий щасливий, що не знайшов ані слова.

— Подивимось, як тобі вітрильний спорт. Можливо, він сподобається тобі більше, ніж Енді. Сподіваймося на це принаймні.

— Ти думаєш, це буде тобі велика втіха, — похмуро сказав Енді, коли я прибіг у спальню (не прийшов, а прибіг), щоб повідомити велику новину. — Але так не буде. Ти зненавидиш це.

Проте я бачив, який він задоволений. І того вечора, перед тим як ми лягли спати, він сів зі мною на краєчку нижнього ліжка й ми обговорили, які книжки візьмемо з собою, які ігри, а також пригадали симптоми морської хвороби, щоб я, коли схочу, міг відкараскатися від допомоги на палубі.

XV

Ці дві новини, обидві для мене приємні, пом’якшили мій настрій і навіяли полегкість. Якщо моя картина знищена — принаймні такою є офіційна версія, — то я маю безліч часу, аби вирішити, що з нею робити. І, немов чарами, запрошення місіс Барбур поширювалося далеко за межі літа й далеко за обрій, і тепер весь Атлантичний океан лежав між мною і дідом Декером; стало так легко, що в мене йшла обертом від радості голова, так я радів, що таке важливе для мене рішення не треба було ухвалювати негайно. Я знав, що повинен віддати картину або Гобі, або місіс Барбур, здатися на їхню ласку, розповісти їм усе, попрохати, щоб вони допомогли мені, — у якомусь ясному куточку своєї свідомості я розумів, що гірко каятимусь, якщо цього не зроблю, — але мій розум був надто заповнений відпочинком у штаті Мен і ходінням під вітрилами, аби думати про щось інше; і мені почало здаватися, що буде добре, коли я втримаю картину на якийсь час як страхування на наступні три роки проти необхідності жити в діда Декера та Дороті. Ознакою моєї naïveté[43] був той факт, що я мав надію навіть продати картину, якби мені захотілося. Тож я тримався спокійно, вивчав мапи та морські символи з містером Барбуром і дозволив місіс Барбур повести мене в «Брукс Бразерз», де вона купила мені черевики для ходіння по палубі й кілька легких бавовняних светрів, щоб носити їх на воді, коли вночі стає холодно. І так нічого я й не сказав.

XVI

— Надто велика освіта — ось у чому була моя проблема, — сказав Гобі. — Принаймні так думав мій батько.

Я був із ним у майстерні й допомагав йому відбирати нескінченні шматочки старого вишневого дерева, одні червоніші, інші брунатніші, усі збережені від уламків меблів і потрібні йому для того, щоб полагодити окантування високого підлогового годинника, над яким він працював.

— Мій батько мав компанію з вантажних перевезень (я вже про це знав; назва компанії була такою відомою, що навіть я чув про неї), і влітку та на різдвяні вакації він примушував мене навантажувати й розвантажувати машини — я ще мушу багато чого навчитися, щоб сісти за кермо машини, казав він. Чоловіки на вантажних доках усі замовкли, коли я туди прийшов. Синок боса, ви ж розумієте. То не була їхня провина, бо з таким сучим сином, як мій батько, працювати було нелегко. Хай там як, а він примушував мене тяжко трудитися з чотирнадцяти років, після школи й на вихідні — вантажачи ящики під дощем. Іноді я працював також в офісі — похмурій, брудній конурі. Узимку там панував мороз, а влітку — нестерпна спека. Доводилося горлати, щоб перекричати гуркіт вентиляторів. Спершу я працював там лише влітку та на різдвяних канікулах. Та коли я закінчив другий курс коледжу, він оголосив, що платити далі за моє навчання не збирається.

Я знайшов шматок дерева, який здавався добрим для полагодження зламаної деталі, й підсунув його Гобі.

— У вас були погані оцінки?

— Ні, я навчався успішно, — сказав він, піднявши мій шматок дерева, подивившись його на світло й кинувши на купу інших можливих варіантів. — Річ була в тому, що сам він у коледжі не навчався, а домігся успіху в житті, хіба ні? То невже я вважав себе кращим за нього? Понад те, він належав до людей того типу, які мусять гнобити всіх у своєму оточенні, — ти знаєш таких людей, — і, схоже, йому раптом спало на думку, як найкраще тримати мене під