Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

В кожному разі, шаланди тої ми не крали. Вона була не констеблева. Ми лише вкрали в нього винагороду, що становила, власне, особливий різновид хаптури. Та й не собі крали ми ту винагороду, а моєму приятелеві Діні Маккреєві.

До Бенішії добулися ми за кілька хвилин, а ще за кілька хвилин мої укривала були в шаланді. Човна я загнав аж на самий край пароплавної пристані, і з цієї вигідної позиції ми могли бачити кожного, хто надходив би по наші душі. Бо хто його зна. Констебль із Порт-Кости міг зателефонувати до свого колеги в Бенішії. Ми з Нікі провели військову раду. Ми лежали на палубі під теплим сонцем, свіжий бриз холодив нам щоки, приплив грав брижами довкіл нас. Назад в Окленд плисти було неможливо аж до полудня, коли вода почне спадати. Але ми зважили, що коли почнеться відплив, той констебль назиратиме за Каркінезькою протокою, і нам лишається тільки чекати нового відпливу о другій ночі. Тоді ми зможемо прослизнути повз цербера непомітно.

Отак лежали ми на палубі, смалили цигарки і тішились шиттям. Я сплюнув за облавок і зміряв течію.

— При такому вітрі приплив підкинув би нас аж до Ріо-Вісти, — обізвався я.

— А на річці саме фруктовий сезон, — докинув Нікі.

— І низька вода. Найкраща пора добиратись до Сакраменто.

Ми сіли і ззирнулися. Розкішний вітер-західняк винно п’янив нам душі. Ми обидва сплюнули за облавок і зміряли течію. Тепер я певен, що у всьому завинив той приплив і сприятний вітер. Вони розбурхували наше моряцьке нутро. Якби не вони, весь той ланцюг подій, що призвів мене на Дорогу, був би урвався.

Не промовивши ані слова, ми поскидали притяганки і наставили вітрило. Пригоди наші на річці Сакраменто не мають нічого спільного з цією моєю розповіддю. Не за великий час ми осягнули місто Сакраменто і прив’язали шаланду на причалі. Вода була напродиво, і ми одно знай собі купалися. На піщаній косі повиш залізничного мосту ми пристали до гурту хлопців, що теж купалися. Між запливами ми лежали на березі й розмовляли. Мова у них видавалась інакшою, ніж у хлопців, з якими я знався. То була якась нова говірка. Вони були «дорожні хлопаки», і з кожним їхнім словом зваба Дороги все владніш опановувала мене.

«Як був я в Алабамі», — зачинав один хлопець; або інший: «їхавши з Канзас-Сіті Чікаго-Альтонською»; на що третій: «На Чікаго-Альтонській сліпні без східців». А я мовчки лежав на піску і слухав. «Це було в одному Огайському містечку на Озерно-Береговій і Південно-Мічіганській», — заводив один, а другий: «Лучалося коли їздити Гарматнем по Вобешу?», а ще інший: «Нє-а, зате їздив Білим Поштовим з Чікаго». — «Балакаєш про залізниці,— ось попадеш-но в Пенсільванію; чотири колії, водокачок— ні близько, бере воду на ходу, ото діла». — «Північна Тихоокеанська тепер кепська дорога». — «В Салінасі свинство, бики зубасті». — «Мене залободали в Ель Пазо вкупі з Віслюком». — «Ет, балакай про датки, ось попадеш у французьку сторону під Монреалем — ані словечка англійського, ти кажеш: «Манджі, манджі, мадам, нон говори по-французька» і треш себе по череву та зиркаєш голодними очими, а вона тиче тобі лусту свинячого бендюха і скибку сухої папи».

А я все лежав та слухав. Проти цих мандрівників моє устричне піратство виглядало на миршавих тридцять центів. Новий світ надив мене кожним почутим словом — світ штаб і планширів, сліпих багажників, «пульманів з бічними дверима», «биків» і «гицлів», «кимар» і «жуванок», «лободанок» і «дралимонів», «дужих рук» і «шанькотрясів», «пацанків» і «професяк». І все це пашіло Пригодою. Ну що ж, гаразд; я візьму цей світ за роги. І я «приклепався» до тих дорожніх хлопаків. Я був не слабший за будь-кого з них, такий же меткий, такий же зухвалий і голову мав на плечах не дурнішу.

По купанці, як звечоріло, хлопці повдягались і подалися до міста. Я — з ними. Вони почали «калатати» на «головному волочаку» по «сякий-такий дріб’язок», чи інакше кажучи, жебрати грошей на головній вулиці. Доти мені зроду в житті не доводилося жебрати, і це було для мене найприкріше в Дорозі, коли я вперше вийшов на неї. Я мав дурні поняття про жебри. Моя тодішня філософія зводилась до того, що ліпше красти, аніж жебрати: а грабунок — то ще ліпше, бо ризик і кара відповідно більші. Бувши устричним піратом, я вже заробив собі на карб у правосуддя із добру тисячу років в’язниці. Грабувати — це мужньо; жебрати — це ницо й ганебно. Але скоро я з тим оговтався, вхопив тропи і став дивитись на прошацтво, як на веселу витівку, гру в кмітливість, вправу у самовладанні.

Однак того вечора я не спромігся піднестись до такого погляду, внаслідок чого, коли хлопці вже зібралися до ресторану вечеряти, я не був готовий. Я сидів на обмілині. Міні-Хлопака, — либонь, то був він, — дав мені грошей, і ми вечеряли всі разом. Та ївши, я собі подумки розважав. Кажуть, хто користає з краденого, той такий самий крадій; Міні-Хлопака нажебрав, а я з тих жебрів мав вечерю. Тож я вирішив, що хто користає з краденого, стократ гірший за крадія, і що таке вже не повториться. І таки не повторилось. Другого дня я розкидав ногами незгірше за першого-ліпшого дорожнього хлопаку.

Але от Нікі Грека Дорога не вельми вабила. Ногами він розкидав без успіху, і одного вечора потаємці забрався на баржу й поплив зайцем униз до Сан-Франціско. Оце тільки тиждень тому я бачився з ним на перебійницькому фестивалі. Він вийшов у люди — сидів-бо на почесному місці обік рингу. Він за антрепренера в боксерів-професіоналів і не знати як тим пишається. Та й справді, у вузьких межах місцевих спортивних кіл він таки світило.

«Доки не перетяв пагорбів, ти ще не дорожній хлопака» — такий закон Дороги», — розтлумачили мені в Сакраменто. Гаразд, я перетну пагорби й доведу свою зрілість. «Пагорби», до речі, означало Сієрра-Неваду. Вся ватага збиралась на