Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

О десятій двадцять вечора трансконтинентальний Центральної Тихоокеанської від’їхав від станції Сакраменто на схід — ця деталь з розкладу руху незагладно викарбувалась мені в пам’яті. Нас у ватазі було душ десятеро, і в темряві ми низкою розтягайся перед поїздом, готові взяти його на абордаж. Всі знайомі дорожні хлопаки з місцевих збіглися виряджати нас — ну, і струтонути під укіс, коли пощастить. Це таке в них було поняття про жарти, і щоб здійснити той жарт, зібралося їх лишень чоловік сорок. Верховодив у них один хвацький дорожній хлопака, Боб на ймення. Родом він був із Сакраменто, але Дорога носила його мало не по всій країні. Він одвів нас із Французом набік і порадив щось ніби такого:

— Ми вашу кумпанію спробуємо трутонути під укіс, ясно? Ви двоє слабачата. Інші за себе самі постоять. Так ви обоє, тільки загнуздаєте сліпень, шасть махом на палубу і сидіть там, поки проїдете Роузвіл, бо в тім городі зубасті поліцаї, цуплять, кого лиш уздрять.

Засюрчав паровоз, і трансконтинентальний рушив. У валці було три сліпні — місця досить на всіх нас. Ми десятеро, що мали брати поїзд на абордаж, воліли б зробити це тишком, але наші друзяки збилися докупи, з дивовижною безсоромністю афішуючи свій гурт. На Бобову раду я зараз же подерся на палубу, тобто на дах одного з поштових вагонів. Там я й заліг, — а серце тьох-тьох, трохи частіш, ніж звичайно, — і став слухати, як точиться шура-бура. Вся поїздова бригада мотнулася наперед, і почалася скиданина, швидка й безжальна. Проїхавши з півмилі, потяг спинився, бригада знову кинулася вперед і «потручала» зацілілих під укіс. Сам тільки я і втримався на тому поїзді.

А позаду, біля станції, мавши двох чи трьох хлопців з нашої ватаги за свідків нещастя, лежав Француз без обох ніг. Він послизнувся чи то спіткнувся — тільки й того, решту зробили колеса. Отак вступив я на Дорогу. Аж за два роки побачився я знову з Французом і оглянув його культі. Це був акт чемності. Каліки люблять, щоб їм оглядали оцупки. Нема втішнішого видовища на Дорозі, як зустріч двох калік. Спільне лихо править їм за невичерпну тему до балачки; і вони повідають, як то воно сталось, викладають, що їм відомо про ампутацію, кидають критичні зауваги на карб своїх та чужих хірургів, розмотують завої і порівнюють свої оцупки.

Та про нещастя з Французом я довідався щойно кількома днями пізніше, вже в Неваді, коли ватага наздогнала мене. Сама ватага прибула досить помотлошена. Вона вскочила в залізничну аварію в протиснігових галереях; Джо Щастюк чепуляв на милицях — обидві-бо ноги йому почавило, а решта зализувала синці та подряпини.

А тим часом я лежав на даху поштового вагона, силкуючись пригадати, чи той Роузвіл, проти якого застерігав мене Боб, перша зупинка чи друга. Задля певності я зволікав зі спуском, доки не минули й другу зупинку. Та й тоді не спустився. Я був новаком у цій грі і чувся безпечніше там, де був. Але хлопцям я так і не прохопився, що відлежав цілу ніч на палубі, аж поки проїхав через Сієрру, галереї та тунелі до самого Тракі по той бік, куди прибув о сьомій ранку. То була страшенна ганьба, і мене підняли б на глузи. Тільки ось тепер я зізнав щиру правду про ту першу поїздку свою через пагорби. Що ж до братії, то вона вирішила, що я молодчага, і, повернувшись назад через пагорби до Сакраменто, я вже зробився повноправним дорожним хлопаком.

Та мені ще треба було багато дечого навчитись. Боб мені став за ментора, і ментор з нього був путящий. Пригадую один вечір (в Сакраменто стояв саме ярмарок, ми шалались по всіх усюдах і розважались, як знали), коли я згубив у бійці капелюха. Я опинився на вулиці з непокритою головою і мене вирятував не хто ж, як Боб. Він одвів мене вбік від братії і навчив, як діяти. Попервах мені було трохи лячно його ради. Я тільки-но вийшов по трьох днях з буцегарні і гаразд тямив, що якби поліція «залободала» мене знову, було б мені непереливки. З другого боку, не смів я показатися і слабодухом. Я побував за пагорбами, братія мала мене за справжняка, і я мусив довести, що це не задарма. Тим-то я пристав на Бобову пораду, і він пішов зі мною доглянути, щоб усе було зроблено, як годиться.

Ми розташувались на К-стріт, на розі, либонь, П’ятої. Щойно почало вечоріти, і вулиця була людна. Боб ретельно вивчав головний убір кожного перехожого китайця. Я був дивувався, звідки в кожного дорожнього хлопака на голові «п’ятидоларовий стетсонівський капелюх зі штивними крисами», аж тепер мені стало ясно. Вони добували їх так, як я збирався добути свого: від китайців. Мені було якось мулько — довкола стільки народу; а Боб, той тримався спокійно, мов айсберг. Кілька разів, коли, набравшись духу, я напруго поривався вперед до якогось китайця, Боб здержував мене. Він хотів, щоб я дістав таки доброго капелюха і саме до своєї голови. То пройде капелюх мого розміру, та не новий; а після десятка недоладних капелюхів раптом пройде новий, та не того розміру. А як проходив новий і мого розміру, то криси були завеликі чи замалі. Ну, з Боба й перебендя був! Я ж, украй збуджений, ладен був ухопити перше-ліпше покриття.

Аж урешті надійшов мій капелюх, єдиний капелюх на ціле Сакраменто, якраз по мені. Я одразу побачив, що йому дістанеться перший приз. Зиркнув на Боба. Той розглянувся, чи не видно поліції, і кивнув. Я здійняв капелюха з китайцевої голови і наклав на свою. Прийшовся, як там був. Тоді я влупив бігти. Я ще почув Бобів окрик і мигцем помітив, як він забарив розгніваного азіата, перечепивши його ногою. Я біг далі. Югнув за найближчий поворот. Ця вулиця була не така залюднена, і я пішов собі нормальною ходою, переводячи дух і вітаючи себе з капелюхом та втечею.

І тут раптом з-за повороту позаду вихопився той голомозий китаєць.