Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Насолода 📚 - Українською

Читати книгу - "Насолода"

206
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Насолода" автора Габріеле д'Аннунціо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 105
Перейти на сторінку:
Франческа перехилилася через перила й покликала мене:

– Ходи сюди нагору!

Підіймаючись сходами, я відчувала, що коліна мені підгинаються. Вітаючись зі мною, він подав мені руку; і, либонь, відчув моє тремтіння, бо я помітила, як щось швидко промайнуло в його погляді. Ми посідали на довгі солом’яні стільці в передпокої, обличчям до моря. Він сказав, що дуже стомився, й закурив, розповідаючи про свою поїздку верхи. Він доїхав до Вікоміле, де зробив зупинку.

– Вікоміле має три дивовижі, – сказав він, – гай із піній, башту й ковчег п’ятнадцятого сторіччя. Уявіть собі гай із піній між морем і пагорбами, з безліччю ставків, які розтягують гай до нескінченності; дзвіницю, збудовану в ломбардському варварському стилі не пізніше одинадцятого сторіччя, таке собі кам’яне стебло, прикрашене сиренами, павичами, зміями, химерами, грифами, тисячею страховищ і тисячею квітів, і срібний позолочений і покритий емаллю ковчег, вигравіюваний у готико-візантійському стилі, який нагадує про Відродження, про твори Галлуччі, майже невідомого майстра, великого попередника Бенвенуто.

Розмовляючи, він звертався до мене. Дивно, як мені вдалося точно запам’ятати всі його слова. Я могла б цілком записати його розмову з найбільш значущими й зовсім незначущими подробицями; якби я мала для цього засіб, то змогла б відтворити кожну модуляцію його голосу.

Він показав нам два чи три малюнки олівцем у своєму блокноті. Потім продовжив розповідь про чудеса Вікоміле з тим запалом, який він виявляє, коли розповідає про гарні речі, з тим ентузіазмом, з яким він ставиться до мистецтва, що є однією з найбільших його пристрастей.

– Я пообіцяв каноніку, що повернуся в неділю. Ми поїдемо, правда ж, Франческо? Треба, щоб донна Марія познайомилася з Вікоміле.

О, моє ім’я на його устах! Якби був такий спосіб, я могла б точно відтворити його позу й те, як розтулялися його губи при кожному складі цих двох слів: «Донна Марія». Але я ніколи не зможу висловити своє почуття; ніколи не зможу розповісти про все те невідоме, несподіване, непередбачуване, що відкривається мені в присутності цього чоловіка.

Ми залишалися сидіти там до обіду. Франческа, супроти свого звичаю, була трохи засмучена. Починаючи від якоїсь миті, нас тяжко пригнітила мовчанка. Але між ним і мною розпочалася та мовчазна розмова, коли душа промовляє те, чого не можна виразити словами, й розуміє шепіт думок. Він говорив мені речі, які примушували мене умлівати від щастя на канапі; речі, які його вуста ніколи не зможуть повторити мені, а моє вухо – почути їх.

Перед нами нерухомі кипариси, легкі, наче занурені в небесний ефір, підпалені сонцем, здавалося, горіли на своїх вершинах, як обітні смолоскипи. Море мало зелений колір листя алое, а подекуди було блакитне, наче від розчиненої в ньому бірюзи: то було делікатне сполучення блідих кольорів, яке годі описати словами, розлите в небі янгольське сяйво, де кожне вітрило створювало образ янгола, який купається в морі. Й поєднання ослаблених пахощів осені сприяло створенню незабутнього враження від цього полуденного видовища.

О, тиха смерть у вересні!

Також і цей місяць закінчився, відійшов і впав у безодню. Прощавай.

Глибокий смуток огорнув мене. Яку мою частину забрали із собою ці дні? Я прожила протягом п’ятнадцяти днів більше, аніж упродовж п’ятнадцяти років; і мені здається, жоден із моїх тривалих тижнів, заповнених болем, не мав такої гостроти, як цей короткий тиждень, позначений пристрастю. Серце мені болить; моя голова розколюється; щось темне й розпечене ховається на дні мого єства, воно з’явилося там несподівано, наче інфекція тяжкої хвороби, й починає отруювати мені кров і душу, не підкоряючись моїй волі, не підкоряючись ніякому лікуванню. Це – Жадання.

Я відчуваю сором і душевне сум’яття, наче від безчестя, наче від блюзнірства, від насильства; я боюся його розпачливо й безумно, як бояться лукавого ворога, який хоче проникнути у фортецю й знає стежки, що туди ведуть, яких я сама не знаю.

А тим часом я не сплю вночі і, списуючи цю сторінку в тому нестямному стані, в якому закохані пишуть любовні листи, не чую дихання своєї доньки, яка спить. Вона спить у мирі; вона не знає, як далеко тепер перебуває душа її матері…

1 жовтня.

Мої очі бачать у ньому те, чого раніше не бачили. Коли він говорить, я дивлюся на його губи; і їхні порухи та їхній колір привертають мою увагу більше, аніж звук і значення його слів.

2 жовтня.

Сьогодні субота – восьмий день від незабутнього дня: 25 вересня 1886 року.

* * *

Дивна річ. Хоч я тепер не уникаю залишатися з ним на самоті, хоч і хочу, щоб жахлива й пристрасна мить нарешті настала, але, дивна річ, вона так і не настала.

Франческа сьогодні зі мною не розлучалася. Вранці ми зробили прогулянку верхи до Ровільяно. А майже весь полудень провели за фортепіано. Вона захотіла, щоб я зіграла їй кілька танців ХVІ сторіччя, потім сонату у фа діез мінорі й знамениту токату Муціо Клементі, а потім два чи три капричіо Доменіко Скарлатті; і попросила мене заспівати кілька частин із «Жіночого кохання» Роберта Шумана. Які контрасти!

Франческа більше не весела, якою була колись, навіть у перші дні мого перебування тут. Вона часто замислюється; а коли сміється чи жартує, її веселість видається мені штучною. Я запитала в неї: «Тебе непокоїть якась думка?» Вона відповіла, вдавши, ніби моє запитання здивувало її: «Чому ти про це запитуєш?» – «Я бачу, що ти сумуєш». А вона мені: «Сумую? О ні, тобі так здалося». І засміялася, але цей сміх, попри її бажання, пролунав гірко.

Така її поведінка мене засмучує і вселяє неясну тривогу.

* * *

Отже, завтра ми поїдемо у Вікоміле, після полудня. Він мене запитав:

– Ви зможете поїхати верхи? Верхи ми перетнемо весь пінієвий гай…

Потім, згодом, мені сказав:

– Перечитайте «Пам’ять» із лірики Шеллі, присвяченої Джейн.

Тож ми поїхали верхи; верхи поїхала також Франческа. Інші, серед них і Дельфіна, вирушили в кареті.

У дивному стані духу перебуваю я сьогодні ввечері! Десь у глибині мого серця збирається глухий і гострий гнів, і я не знаю, чому; я ніби втрачаю спроможність терпіти й саму себе, і своє життя, й усе інше. Мене опанувало нервове збудження, таке сильне, що вряди-годи в мене виникає божевільне бажання кричати, роздряпувати нігтями тіло, ламати пальці об стіну, наразитися на будь-який фізичний біль, щоб заглушити це нестерпне внутрішнє самопочуття, цю нестерпну тривогу. Мені здається, ніби у моїх грудях палахкотить вогонь,

1 ... 60 61 62 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Насолода», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Насолода"