Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

— Напевно, ні, — сказав Артур, уже шкодуючи, що взагалі почав розпитувати.

— Добре, — сказав Форд. — Уяви собі от що. Ага. Уяви, що у тебе є ванна. Саме так. Велика кругла ванна. Виготовлена з ебенового дерева.

— Звідкіля її взяти? — сказав Артур. — Крамниці «Херродз»[19] теж знищені вогонами.

— Немає значення.

— То розповідай далі.

— Слухай сюди.

— Слухаю уважно.

— Отож у тебе є ця ванна, розумієш? Уяви, що у тебе є така ванна. Ебенова. Конічної форми.

— Конічної форми? — здивувався Артур. — Що ж це за…

— Шшш! — приклав палець до губів Форд. — Конічної форми. А тобі залишається тільки наповнити її — розумієш? — наповнити дрібненьким білим піском, ясно? Або цукром. Або піском, або цукром. Або вперемішку і піском і цукром. Будь-чим. Немає значення. Цукор теж годиться. А коли вона буде вже повна, ти витягаєш пробку… ти слухаєш, що я кажу?

— Слухаю.

— Ти витягаєш пробку, і все витікає, утворюючи втрву, розумієш, витікає через злив.

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш. Взагалі нічого не розумієш. Я ще не сказав тобі, в чому тут суть. То ти хочеш почути, в чому тут суть?

— Давай, говори, в чому тут суть.

— Гаразд, зараз я скажу тобі, в чому тут суть.

Форд якусь хвилю збирався з думками, намагаючись згадати, в чому ж тут справді суть.

— А найцікавіше, — нарешті сказав він, — ось що. Ти знімаєш на плівку те, що відбувається.

— Дійсно цікаво, — погодився Артур.

— Отож ти береш кінокамеру і знімаєш на плівку усе, що відбувається.

— Цікаво.

— Але це ще не найцікавіше. Ага, ось що найцікавіше. Я вже згадав. Суть у тому, що потім ти закладаєш плівку у кінопроектор і запускаєш її… у зворотний бік!

— У зворотний бік?

— Так. У тому, що ти запускаєш її у зворотний бік, саме й полягає найголовніше. Отож тоді сідаєш перед екраном і спостерігаєш, як усе виповзає з дірки і по спіралі рухається вгору і заповнює ванну. Тепер розумієш?

— Ти хочеш сказати, що так утворювався Всесвіт, правда? — запитав Артур.

— Ні, — відповів Форд, — але це дуже хороший спосіб приємно провести час.

Він потягся за келихом.

— Де мій келих? — запитав він.

— Він на долівці.

— Он як.

Нахилившись разом із кріслом, щоб знайти бокал, Форд зіткнувся з маленьким офіціантом, котрий саме підходив до їхнього столика з переносним телефоном у руці.

Форд вибачився перед офіціантом, пояснивши, що він впився як хлющ.

Офіціант у свою чергу сказав, що усе гаразд і що він чудово усе розуміє.

Форд подякував офіціантові за його толерантність, спробував пригладити свого чуба, але промахнувся на шість дюймів і, не втримавши рівноваги, сповз під стіл.

— Це ви містер Зафод Бібльброкс? — запитав офіціант.

— Еге ж, а що? — обізвався Зафод, відірвавшись від третього біфштекса.

— До вас телефонують.

— Що ви сказали?

— Дзвінок до вас, сер.

— До мене? Сюди? Але кому відомо, що я тут?

Один з його мізків гарячково шукав відповідь. Інший безтурботно втішався їжею, яку Зафод не перестав напихати до рота.

— Вибачте, але я продовжуватиму, ви не проти? — сказала голова, яка їла, і продовжила набивати рота.

Тепер його розшукувало стільки людей, що він уже збився з рахунку. Йому не слід було так виклично поводити себе. «Але чорт забирай, чому власне не слід було, — подумав він. — Хіба можна веселитися, коли ніхто не бачить цього?»

— Може, тут хтось дав знати у Галактичну поліцію, — сказала Тріліан. — Усі бачили тебе, коли ми заходили.

— Ти хочеш сказати, що вони збираються арештувати мене по телефону? — здивувався Зафод. — Цілком можливо. Я стаю дуже небезпечним, коли мене заганяють у глухий кут.

— Еге ж, почувся голос з-під столу, — ти так швидко розвалюєшся прямо на очах, що треба ховатися від шрапнелі.

— Гей, а це що таке, день страшного суду? — відрубав Зафод.

— То ми ще й це побачимо сьогодні? — знервовано запитав Артур.

— Я не поспішаю, — пробурмотів Зафод. — О’кей, то хто там такий на зв’язку? — він торкнув ногою Форда. — Гей, вилазь, хлопче, — сказав він йому, — можливо, ти мені будеш потрібен.

— Особисто я, — сказав офіціант, — не знайомий із металевим джентльменом, про якого ми говоримо, сер…

— Металевим?

— Так, сер.

— Ви сказали, металевий?

— Так, сер. Я сказав, що я особисто не знайомий з металевим джентльменом, про якого йде мова…

— О’кей, продовжуйте.

— Але мені відомо, що він чекав вашого повернення уже багато тисячоліть.

Здається, у поспіху ви залишили тут дещо.

— Залишили тут? — перепитав Зафод. — А вам не здається дивним? Ми щойно тут з’явилися.

— Саме так, сер, — вперто стояв на своєму офіціант, — але перш ніж з’явитися тут, вам довелося, наскільки я розумію, залишити це місце.

Зафод зробив спробу збагнути ці слова однією головою, а потім іншою.

— То ви кажете, — сказав він, — що перш ніж прибути сюди, ми вже встигли тут побувати? «Ну й вечір», — подумки зітхнув офіціант.

— Цілком правильно, сер, — сказав він.

— Ви б краще застрахували вашого психоаналітика від безробіття, друже, — порадив Зафод.

— Ні, зачекайте хвильку, — вигукнув Форд; знову з’явившись над поверхнею столу, — що ви маєте на увазі, коли говорите «тут» і «сюди»?

— Якщо бути абсолютно точним, то другу планету зоряної системи Жаби.

— Але ж ми залишили її щойно, — запротестував Зафод. — Ми вирушили звідти у напрямку до ресторану на краю Всесвіту.

— Так, сер, — відповів офіціант, відчуваючи, що він уже на фінішній прямій і нарешті зможе розтлумачити їм усе, — його збудували на рештках цієї планети.

— О, — здогадався Артур, — тобто ми здійснили подорож у часі, а не в просторі.

— Послухай, ти, недорозвинута мавпо, — обірвав його Зафод, — чи не пора тобі стулити пельку? Артур спалахнув.

— Можеш зіграти своїми головами в футбола, чотириокий, — порадив він Зафодові. — Для чогось іншого вони не годяться.

— Заждіть, заждіть, — офіціант стримав Зафода, — ваша мавпа усе зрозуміла правильно, сер.

Артур настільки розлютився, що йому аж заціпило, і він не знайшовся, що відповісти, і тільки промимрив щось нерозбірливе.

— Ви плигнули вперед на… як мені здається, на п’ятсот сімдесят шість мільйонів років, але залишилися на попередньому місці, — пояснив офіціант.

Він усміхнувся. Його переповнювало приємне почуття, що він нарешті домігся свого, незважаючи на те, що його шанси, здавалося, були дуже мізерними.

— Ось воно що! — вигукнув Зафод. — Я зрозумів. Я наказав комп’ютерові знайти найближче місце, де можна пообідати. Він зрозумів команду дослівно. П’ятсот сімдесят шість мільйонів років в один чи в інший бік, але з місця ми навіть не зрушили. Чиста робота.

Усі погодилися, що, хай йому грець, але вийшло