Читати книгу - "Репортер"

Я витяг з портфеля пляшку, відкоркував її і, спустивши воду в унітазі, припав до горлечка, зробив три великих солодких ковтки. Бідолашна Льолька, я тільки зараз її зрозумів: утеча від жаху; у вині правда, навіщо з древніми сперечатися, не ми придумали…

Повернувшись у хол, я випив виноградного соку, розвівши його мінеральною водою, і відкинувся на м’яку спинку диванчика.

Але чому, подумав я, Русанов на тій першій зустрічі так сміливо дав мені конверт з грошима? Хто міг сказати йому, що я прийму? Хто, крім мене? Ніхто. Отже, в ньому криється якась диявольська сила? Може, він медіум? Володіє даром гіпнозу? Ні, просто в ньому живе торгова людина, ніякий він не художник, а барига, правильно його в інституті мордою об стіл товкли… За покликанням він бізнесмен, а не художник, він зручне любить, красивеньке, а хіба справжня краса зручна? Немає нічого страшнішого за невизнаних геніїв, вони всіх обвинувачують у своїй невдачі, всіх, крім себе, от їм і потрібні ті, на кого можна перекласти вину, щоб не було так безнадійно й порожньо жити…

… У маленькому репродукторі, невидимому оку, — мабуть, встановлений десь на підлозі, — я почув голос диктора: «Пасажира Монахова, що вилітає двісті сорок третім рейсом, просимо негайно зайти до диспетчера багажного відділення».

Що ж це таке, подумав я. Серце знову впало в живіт; страх з’явився підсвідомо, по-тваринному; та не психуй, наказав я собі. Мабуть, Кузінцов забув щось передати. Нічого він не забув, відповів я, він точний, скрупульозний, господи, що ж сталося?!

Я знову пішов у туалет, допив віскі, запхнув порожню пляшку в портфель і, ставши перед умивальником, заходився мити руки гарячою водою. Навіщо? Я відчував, яка солодка ця гаряча вода, який чудовий голубий кахель, мильниця з рожевим, пахучим милом (чому перестали виробляти суничне мило, воно було ніжніше за яблучне?) і сухий, хоч і старого фасону, вафельний рушник. Я не одразу збагнув, чому я так довго любуюсь умивальником, а потім здогадався: за всім цим комфортом мені ввижається тюрма, її страхіття, брудні змилки, вонючі параші і оббиті чавунні раковини в сортирах, біля яких стоять наглядачі, безвідривно спостерігаючи, я к справляє природну потребу ув’язнений…

Коли я повернувся в хол, дівчина сказала, що оголошено посадку на мій рейс, ворота номер дев’ять, щасливого польоту…

Нехай собі Монахов розбирається з диспетчером по багажу, подумав я. Чекати його немає сенсу, треба йти в літак. Чому я повинен цікавитися, де він? Я йому не нянька; сам розбереться; головне — поводитись вільно, впевнено і природно…

Але в дверях я зіткнувся з Монаховим.

— Арсенію Кириловичу, наш багаж завантажили на інший рейс… Запитують: чи можемо ми обійтися без наших чемоданів кілька діб? Підішлють через два дні…

— Ви зможете?

— Не дуже… Я здуру надів білу сорочку, після польоту треба міняти, незручно з’являтися там у пом’ятій…

— Нічого, виперете, — сказав я. — На порошок скинемось, потрібна маленька пачка… Якщо зараз повернутися додому, то доведеться знову запитувати виїзну візу… А втім, як хочете, так і робіть.

— А ви?

— Я полечу. В мене часу обмаль, через п’ять днів я мушу бути в Пензі, ви ж знаєте…

І я пішов до воріт номер дев’ять…

… Отам і задзвеніло, коли я йшов через хитрі міліцейські арки. Саме тоді я й зрозумів: усе, кінець, зі мною грались, як коти з мишкою.

XXIX

Я, Карімов Рустем Ісламович

Завідуючий сектором ЦК Ігнатов мав вигляд доглянутий і дуже свіжий, хоч ми закінчили розмову близько третьої ночі, а пленум обкому почався о дев’ятій.

Коли перший секретар надав йому слово, Ігнатов узяв папку (даремно, подумав я; зараз саме москвичі вчать провінцію говорити без шпаргалок), вийшов на трибуну і, вийнявши товсту пачку листів, поклав на неї тонку, трохи навіть юнацьку долоню:

— Товариші, ми попросили бюро скликати позачерговий пленум у зв’язку з листами, надісланими в ЦК, — почав він неголосно, як це в нас заведено. — Всі ці листи написали громадяни вашої автономної республіки… Я взяв з собою найтиповіші… Привертає увагу те, що приблизно двадцять процентів листів присвячено справі колишнього начальника «Далбудтресту» Горенкова, засудженого за розкрадання соціалістичної власності в надто великих розмірах… Пишуть робітники, навіть цілі колективи, інженери, учасники комсомольських будівельних загонів, журналісти, наукові співробітники… Автори інших листів — також близько двадцяти процентів — запевняють, що перебудова взагалі не торкнулася автономної республіки. «Про те, як живодайно позначається гласність на прискоренні й ініціативі, ми дізнаємося, — пишуть люди, — з повідомлень програми «Час». У нас в республіці все ще панує велична непорушність, страх перед новим, жах багатомісячних погоджень. Районне та обласне начальство проти сімейних підрядів, не дають землі під городи, звільняють тих, хто наважується критикувати…» Тому й скликали такий пленум: конче потрібно обговорити те, що відбувається… До того ж, нас усіх не може не насторожувати той факт, що у відділ листів обкому практично не надходить ніякої серйозної кореспонденції… Пишуть зразу до Москви… Давайте послухаємо думку членів пленуму…

Такий порядок денний здався багатьом бомбою, що несподівано вибухнула: критика на адресу обкому вже з’являлася в центральній пресі, але мало хто з присутніх був готовий до того, що питання «буде поставлено так різко і без зайвої балаканини; правда, прискіпуватися нема до чого, все в дусі демократичного централізму й гласності; є проблема; от і говоритимемо про неї…

Першим попросив слово Архипушкін, бригадир зварників; виступав він дуже рідко, а тут рішуче підняв руку й стрімко, трохи навіть насупившись, попрямував до трибуни.

— Я, товариші, ось що скажу, — почав він. — У мене дочка, Світланка… В медичному вчиться… Так вона мою дружину й мене вчить, що найголовніше в житті — це профілактика — не запускати хворобу, вчасно її припинити… Ми всі винні в тому, що хворобу в нашій республіці запустили, вона стала дуже тяжка. Найпростіше критикувати нашого першого секретаря, шановного Миколу Васильовича… Особливо тепер, коли рака кровоточить… Ні, товариші, давайте почнемо кожен з себе… Я в справжньому робітничому колективі живу, продукти, коли їх, звичайно,