Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім виступив директор радгоспу Борисенко:
— Погоджуючись на дев’яносто дев’ять процентів з Архипушкіним, я все ж хочу розповісти один епізод… Коли агропром почав тиснути на мене, щоб я для плану здав усе зерно і м’ясо державі — «Не підводь республіку, Борисенко», — я відповів: «Республіку підведу в тому разі, якщо молодь втратить віру в перебудову, в право радгоспу реалізувати продукти на місці, коли вже розрахувалися з державою». А мені: «Не треба демагогії». Я — нізащо не погоджувався. Тоді мене викликає Микола Васильович: «Товаришу Борисенко, давайте все-таки спочатку думати про загальну справу, а вже потім про свій вузьковідомчий інтерес». Я заперечив — є чим це заперечити. Він і так і сяк, лагідно, без натиску начебто, але ж не дядя з тобою говорить, а перший секретар… А в кінці розмови він радить: «Упорядкуй справи комісія до тебе їде, вони, знаєш, окаті, не осоромся. Захищати — коли винен — не будемо, тепер демократія…» Ну, і почалися тортури… Я в Раду Міністрів, до Карімова. Той душогубів-контролерів — вони до перевірок запопадливі, аби щось знайти — урезонив, підтримав мене, але ж ви знаєте, чим це кінчилося для Карімова…
Виступив головний режисер театру, той узагалі на першому каменя на камені не лишив: «Управлінню культури спектакль здай, райкому здай, міськкому — також, кожен кидає зауваження, немов би він Станіславський: «Це вилучити, це переробити, а це пом’якшити…» Як тільки гостра проблема, то враз напоготові рятівна думка: «Не треба, навіщо будити пристрасті?» А ми, художники, живемо, щоб будити пристрасті, це наше покликання! А над всією цією пірамідою розгублених, але ще при владі перестрахувальників, височіє Микола Васильович: «Поки я обраний першим секретарем і народ вірить мені — фокусів на сцені не потерплю!»
Один за одним на трибуні побували дванадцять чоловік; потім Ігнатов зачитав пропозицію групи членів пленуму: звільнити Миколу Васильовича Карпуліна, рекомендувати на місце першого мене, Карімова.
За своїм службовим становищем я ще мав сидіти за столом президії, хоч на початку роботи пленуму відчував себе зовсім самотнім; сусід, секретар по пропаганді, навіть лікоть зі столу прибрав, аби ненароком не торкнутися моєї руки. Я обернувся до сусіда справа, ректора університету Шаріпова; той розгублено посміхнувся і став напружено покашлювати, закриваючи обличчя, як мусульманська дівчина.
Ще більше я здивувався, коли в залі, після того як зачитали моє прізвище, пролунали оплески.
… Я завжди, спостерігаючи овації з-за столів усяких президій, аналізував їх. Це корисна школа, бо вчить — коли, звичайно, хочеш учитися — збагнути настрій людей, до того ж не той, якого тобі хотілося б, а справжній. По тому, як зал реагує, де слухачі починають сонно, по-пташиному примружувати очі — ось-ось впадуть у дрімоту, де машинально щось записують у фірмові блокнотики, де перемовляються під час доповіді, у яких місцях аплодують (підсадних плескачів, особливо «орлят-комсомолят», упізнати легко), можна зрозуміти ситуацію в районі чи в місті. Отут би й ламати підготовлену заздалегідь промову, написану на підставі зведень, отут би й виступити без папірця, правдиво, та хіба легко змінити звички?!
Я бачив зараз, хто аплодував, хто ледь торкався долонею до долоні, і мене це радувало, бо в моєму мозку підсвідомо включився комп’ютер, і я ще раз вичислив, хто мої вороги, а з ким можна варити кашу.
Я вийшов на трибуну і раптом відчув, як у мене ослабли ноги.
— Товариші, дякую за таке високе довір’я, але, боюсь, я не маю права погодитися на висунення моєї кандидатури… Членам пленуму відомо, що я попросивсь у відставку, бо хотів вести далі боротьбу за товариша Горенкова, який перебуває в колонії…
Із залу запитали:
— А чому не можна було боротися, лишаючись на своєму посту?
— Тому, — пояснив я, — що більшість членів бюро вважали мою позицію догматичною, компрометуючою престиж автономної республіки… Крім того, мені було вказано на безвідповідальну поведінку…
— І ви з цим погодилися?! Чому не опротестували? Не звернулися в ЦК?
Тому що раз у раз звертатися в ЦК — це форма дезертирства. В ЦК не залишиться часу на роботу, яку належить вести штабу партії. Я все-таки звернувся у центральну пресу, після того як місцева відмовилася надрукувати мого відкритого листа…
Підвівся Ігнатов:
— Товариші, мене вповноважили повідомити, що Верховна Рада Росії, прокуратура та республіканський суд розглядали лист товариша Карімова. Розслідування, проведене в Москві, потім надіслали нам ще й тому, що в ряді листів трудящих
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.