Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 76
Перейти на сторінку:
викидають на прилавок, купую в нашому магазині, і мені відомий настрій людей: «Це в Москві ще щось можна, там влада близько, а в нас як було все, так і буде! А без вказівки секретаря райкому взагалі ніхто й пальцем не поворухне…»… Кожного дня я чую розмови, та й на власні очі бачу неподобства, перестраховку, саботаж перебудови. І я запитую себе: чому ж я раніше не прийшов до Миколи Васильовича для відвертої розмови? Може, боявся, що мене зразу не прийме? Можна записатися, діждатися черги, чого-чого, а до черг ми звикли… Ні, просто, мабуть, я боявся сказати першому всю правду. Здавалося б, чого мені боятися? Ну, не рекомендуватимуть мене на наступній конференції в члени пленуму… То й що? З роботи мене зняти не можна, посада робітника в нас не така вже й дефіцитна, це ж не начальник туристичної ради, який путівки розподіляє! Тих, що дуже хотіли б висіти на канаті по вісім годин та конструкції зварювати, чогось я не бачу… Думаю, справа в тому, що ми всі ще погано виконуємо заповіт доктора Чехова і не витравлюємо з себе рабства: «Як же це я головного начальника уму-розуму вчитиму?! Його поставили нагору, значить, заслужив! Що тобі, більше всіх треба?» Я завжди чув у собі ці слова! А тому хочу просити вас вивести мене з членів пленуму, а замість себе рекомендую мого змінника Єпланова, Гениадія Георгійовича, бо він говорить правду всім нашим заводським і районним керівникам, він не для тихого затишку створений, а для громадської роботи… Прошу в моєму проханні не відмовити, бо в тих неподобствах, які кояться в нашій республіці — правильно народ у Москву пише, — я винен не меншою мірою, ніж перший секретар… Усі знали, що він у спецлікарні собі якийсь незвичайний під’їзд побудував, дочку його на службовій «Волзі» до школи возять, а ми що?! Мовчали! А якби ми сказали вчасно? Невже не прислухався б до нас Микола Васильович? Тепер для своєї совісті вигідно говорити: «Ні». А для користі загальної справи краще спитати самих себе: «Чого мовчали?!»

Потім виступив директор радгоспу Борисенко:

— Погоджуючись на дев’яносто дев’ять процентів з Архипушкіним, я все ж хочу розповісти один епізод… Коли агропром почав тиснути на мене, щоб я для плану здав усе зерно і м’ясо державі — «Не підводь республіку, Борисенко», — я відповів: «Республіку підведу в тому разі, якщо молодь втратить віру в перебудову, в право радгоспу реалізувати продукти на місці, коли вже розрахувалися з державою». А мені: «Не треба демагогії». Я — нізащо не погоджувався. Тоді мене викликає Микола Васильович: «Товаришу Борисенко, давайте все-таки спочатку думати про загальну справу, а вже потім про свій вузьковідомчий інтерес». Я заперечив — є чим це заперечити. Він і так і сяк, лагідно, без натиску начебто, але ж не дядя з тобою говорить, а перший секретар… А в кінці розмови він радить: «Упорядкуй справи комісія до тебе їде, вони, знаєш, окаті, не осоромся. Захищати — коли винен — не будемо, тепер демократія…» Ну, і почалися тортури… Я в Раду Міністрів, до Карімова. Той душогубів-контролерів — вони до перевірок запопадливі, аби щось знайти — урезонив, підтримав мене, але ж ви знаєте, чим це кінчилося для Карімова…

Виступив головний режисер театру, той узагалі на першому каменя на камені не лишив: «Управлінню культури спектакль здай, райкому здай, міськкому — також, кожен кидає зауваження, немов би він Станіславський: «Це вилучити, це переробити, а це пом’якшити…» Як тільки гостра проблема, то враз напоготові рятівна думка: «Не треба, навіщо будити пристрасті?» А ми, художники, живемо, щоб будити пристрасті, це наше покликання! А над всією цією пірамідою розгублених, але ще при владі перестрахувальників, височіє Микола Васильович: «Поки я обраний першим секретарем і народ вірить мені — фокусів на сцені не потерплю!»

Один за одним на трибуні побували дванадцять чоловік; потім Ігнатов зачитав пропозицію групи членів пленуму: звільнити Миколу Васильовича Карпуліна, рекомендувати на місце першого мене, Карімова.

За своїм службовим становищем я ще мав сидіти за столом президії, хоч на початку роботи пленуму відчував себе зовсім самотнім; сусід, секретар по пропаганді, навіть лікоть зі столу прибрав, аби ненароком не торкнутися моєї руки. Я обернувся до сусіда справа, ректора університету Шаріпова; той розгублено посміхнувся і став напружено покашлювати, закриваючи обличчя, як мусульманська дівчина.

Ще більше я здивувався, коли в залі, після того як зачитали моє прізвище, пролунали оплески.

… Я завжди, спостерігаючи овації з-за столів усяких президій, аналізував їх. Це корисна школа, бо вчить — коли, звичайно, хочеш учитися — збагнути настрій людей, до того ж не той, якого тобі хотілося б, а справжній. По тому, як зал реагує, де слухачі починають сонно, по-пташиному примружувати очі — ось-ось впадуть у дрімоту, де машинально щось записують у фірмові блокнотики, де перемовляються під час доповіді, у яких місцях аплодують (підсадних плескачів, особливо «орлят-комсомолят», упізнати легко), можна зрозуміти ситуацію в районі чи в місті. Отут би й ламати підготовлену заздалегідь промову, написану на підставі зведень, отут би й виступити без папірця, правдиво, та хіба легко змінити звички?!

Я бачив зараз, хто аплодував, хто ледь торкався долонею до долоні, і мене це радувало, бо в моєму мозку підсвідомо включився комп’ютер, і я ще раз вичислив, хто мої вороги, а з ким можна варити кашу.

Я вийшов на трибуну і раптом відчув, як у мене ослабли ноги.

— Товариші, дякую за таке високе довір’я, але, боюсь, я не маю права погодитися на висунення моєї кандидатури… Членам пленуму відомо, що я попросивсь у відставку, бо хотів вести далі боротьбу за товариша Горенкова, який перебуває в колонії…

Із залу запитали:

— А чому не можна було боротися, лишаючись на своєму посту?

— Тому, — пояснив я, — що більшість членів бюро вважали мою позицію догматичною, компрометуючою престиж автономної республіки… Крім того, мені було вказано на безвідповідальну поведінку…

— І ви з цим погодилися?! Чому не опротестували? Не звернулися в ЦК?

Тому що раз у раз звертатися в ЦК — це форма дезертирства. В ЦК не залишиться часу на роботу, яку належить вести штабу партії. Я все-таки звернувся у центральну пресу, після того як місцева відмовилася надрукувати мого відкритого листа…

Підвівся Ігнатов:

— Товариші, мене вповноважили повідомити, що Верховна Рада Росії, прокуратура та республіканський суд розглядали лист товариша Карімова. Розслідування, проведене в Москві, потім надіслали нам ще й тому, що в ряді листів трудящих

1 ... 61 62 63 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"