Читати книгу - "Мандри Гуллівера"

був наказ відвезти мене з моїм почтом, під охороною десяти кіннотників до Трелдрегдаба або Трілдрогдріба (це слово, скільки пам'ятаю, вимовляють там двома способами). Увесь мій почт складався з одного бідного хлопчика-перекладача, і на моє уклінне прохання нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим від'їздом послано було гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день і годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил коло його ніг»[98]. Такий там при дворі стиль, і я знайшов, що він цілком відповідає дійсності, бо за два дні по прибутті сам змушений був плазувати на животі до його трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре, що для мене як для чужинця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку, і виявляють її лише до найвельможніших осіб, коли вони просять аудієнції. Більше того: коли король приймає особу, яка має могутніх ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне вкривають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюги, що, приплазувавши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище, дійсно, безпорадне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара. Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому-небудь зі своїх дворян не люту, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу отруйним коричневим порошком, що полизавши його людина протягом двадцяти чотирьох годин неминуче мусить умерти. Треба визнати лагідність цього монарха та його піклування про своїх підданців (дуже бажано було б, аби європейські монархи наслідували його в цім) — він видав найсуворіший наказ ретельно мити після такої екзекуції заражену частину підлоги, і слуги, які не виконують його, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився відбатожити пажа, що злісно не доглянув за миттям підлоги, і внаслідок його недбайливості отруївся на аудієнції один молодий, що подавав великі надії, лорд, якого король на той час і на думці не мав страчувати. Щоправда, цей добрячий монарх ласкаво звільнив бідолаху-пажа від батогів, коли той обіцяв, що надалі не робитиме так без спеціального наказу.

Але повернімось до моєї аудієнції. Проплазувавши до трона, я за чотири ярди від нього став навколішки і, сім разів стукнувши лобом у підлогу, вимовив слова, що їх мене навчили день тому: «Інкплінг глофсроб скватсерам бльоп млешнелт дзвін тнодбелкафслхіефед гардлабе ешт». Ця фраза, встановлена місцевим законом для всіх, кого приймає король, означає: нехай ваша небесна величність переживе сонце на одинадцять з половиною місяців. Король одповів щось на це, а я, не зрозумівши його відповіді, відмовив йому так, як мене вчено: «Флафт дрин єлерик двалдом престред мірпаш», тобто: мій язик у роті мого друга, і це свідчило, що я прошу дозволити ввести сюди мого перекладача. Тоді ввели згаданого юнака, і з допомогою його я відповідав на запитання, які понад цілу годину ставив мені його величність. Я говорив мовою белнібарбі, а товмач перекладав мої слова лагнегською мовою.

Королю моє товариство дуже сподобалось, і він звелів своєму бліфмарклабу, або першому камергерові, надати мені і моєму перекладачеві помешкання в палаці, годувати з його столу і дати великий гаман золота для моїх особистих витрат.

Я прожив у цій країні три місяці, корячись тільки бажанню його величності, що вшановував мене високими милостями і робив дуже почесні пропозиції. Але я вважав за розумніше та справедливіше прожити решту моїх днів із дружиною та дітьми.

Розділ X

Похвала лагнежцям. Докладний опис стрелдбрегів і численні розмови автора на цю тему з деякими видатними особами.

Лагнежці — люди дуже ввічливі та великодушні. Щоправда, як і інші східні народи, вони до певної міри гордовиті, але з чужинцями, а надто з тими, до кого при дворі ставляться добре, поводяться надзвичайно чемно. Я мав багато знайомих серед вищого світу, і завдяки тому, що мене завжди супроводив мій перекладач, розмовляти з ними було приємно.

Одного дня, перебуваючи в такій великопанській компанії, я зустрівся з вельможею, який спитав мене, чи бачив я коли-небудь їхніх стрелдбрегів, або невмирущих людей. Я сказав, що ні, і просив пояснити, як розуміти таку назву в застосуванні до смертних істот. Він одповів, що іноді, але дуже рідко, в деяких батьків народжується дитина з круглою червоною плямою на лобі, якраз над лівою бровою, і це — безперечна ознака, що така дитина ніколи не помре. Пляма при народженні завбільшки така, як срібний трипенсовик, але з часом вона росте і змінює свій колір. У дванадцять літ вона робиться зеленою і лишається такою до двадцяти п'яти років, коли набуває темно-синього кольору. У сорокап'ятилітніх пляма досягає вже розмірів шилінга і стає чорною як вугілля, але відтоді не зазнає вже ніяких змін. Такі діти, сказав він, народжуються дуже рідко; навряд чи в усьому королівстві набереться сот одинадцять стрелдбрегів обох статей. Осіб із п'ятдесят їх живе в столиці, і між ними одна дівчинка, що народилася три роки тому. Такі люди не є властивістю якихось певних родів, і народження їх тільки випадковість; навіть діти стрелдбрегів — смертні, як і решта населення.

Мушу признатися, що ця розповідь просто захопила мене. Скориставшись тим, що мій співбесідник розумів мову белнібарбі, якою я володів досконало, я не втримався і в надпориві скрикнув, мабуть, занадто палко:

— Що то за щасливий народ, що кожна дитина в нього має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які завжди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно найщасливіші ті дивні стрелдбреги. Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхній — не пригнічений безнастанним жахом перед смертю.

Я висловив здивування, що ніколи не бачив при дворі цих видатних осіб, — а чорна пляма на лобі це така помітна ознака, яка не могла не кинутися мені в очі, — і не міг зрозуміти, через що його величність, такий розумний монарх, не використовує великої кількості стрелдбрегів як корисних і мудрих радників. Мабуть, думав я, доброчесність цих шановних мудреців занадто сувора для розбещених та розпусних придворних. А мабуть, як ми знаємо й по собі, молодь занадто легковажна та зарозуміла, щоб керуватися тверезими приписами старших. В усякому разі я