Читати книгу - "Кандід"

— Це ми, це ми, — відповіли вони.

— Так оце той великий філософ? — сказав Мартен.

— Ей, пане шкіпере, — сказав Кандід, — скільки ви хочете викупу за пана Тундер-тен-Тронка, одного з перших баронів імперії, та за пана Панглоса, найглибокодумнішого німецького метафізика?

— Християнський собако, — відповів шкіпер-левантієць, — коли ці дві каторжні християнські собаки — барони та метафізики, а це, певно, велика річ у їхньому краю, то ти даси мені за них п'ятдесят тисяч цехінів.

— Ви їх матимете, пане, везіть мене блискавкою до Константинополя, і вам одразу ж буде сплачено. Ой ні, везіть мене до Кунігунди.

Шкіпер-левантієць уже з першого наказу Кандіда взяв напрямок на місто і наказав гребти швидше, ніж птах ширяє в повітрі.

Кандід сто разів обіймав барона та Панглоса.

— Та як же я вас не вбив, мій любий бароне? А ви, мій любий Панглосе, як ви лишились живі після того, як вас повісили? І чому ви обидва на галері в Туреччині?

— Чи правда, що моя сестра тут, у цій країні? — спитав барон.

— Так, — відповів Какамбо.

— Я знову бачу мого любого Кандіда! — скрикнув Панглос.

Кандід познайомив їх із Мартеном і Какамбо. Всі обнялися, всі говорили разом. Галера летіла; вони були вже в порту. Покликали єврея, якому Кандід продав за п'ятдесят тисяч цехінів діамант, що коштував сто тисяч, — бо той єврей присягався Авраамом, що більше дати не може. Кандід негайно викупив барона та Панглоса. Панглос упав йому в ноги і зросив їх слізьми, а барон подякував, схиливши голову, і пообіцяв повернути гроші при першій нагоді.

— Та чи може ж бути, що моя сестра в Туреччині? — питав він.

— Нічого нема певнішого, — відповів Какамбо, — вона перетирає посуд у трансільванського принца.

Зразу ж покликали двох євреїв. Кандід продав ще кілька діамантів, і всі попливли іншою галерою визволяти Кунігунду.

Розділ двадцять восьмий

Що сталося з Кандідом, Кунігундою, Панглосом, Мартеном та іншими

— Вибачте, — казав Кандід баронові, — ще раз вибачте, преподобний отче, що я вас проткнув наскрізь шпагою.

— Годі про це, — сказав барон, — я був запалився трохи, мушу в тім признатись. Але коли ви хочете знати, яким випадком бачите мене на галерах, то я вам скажу: коли брат аптекар з колегії вилікував мені рану, мене атакували, і іспанський загін полонив мене; мене кинули до в'язниці в Буенос-Айресі, але сестра моя тоді вже звідти виїхала. На мою вимогу мене вирядили в Рим до панотця-генерала.[302] Я дістав призначення на посаду капелана при французькому посольстві в Константинополі. Не минуло й тижня, як я прийняв посаду, — аж ось якось увечері я зустрів молодого й стрункого ічоглана.[303] Було гаряче, і хлопець хотів купатись. Я використав цю нагоду, щоб покупатись укупі. Я ще не знав, що то величезний гріх для християнина, коли його побачать голого з молодим мусульманином. Каді[304]наказав дати мені сто раз палицею по п'ятах і засудив мене на галери. Я не думаю, щоб могла бути якась більша несправедливість. Але мені хотілося б знати, чому моя сестра на кухні в трансільванського володаря, що знайшов захист у Туреччині.

— А ви, мій любий Панглосе! — сказав Кандід. — Як сталося, що я вас побачив знов?

— То правда, — мовив Панглос, — що ви бачили, як мене повісили. Звичайно, мене мусили спалити, але ви пригадуєте, який дощ ішов, коли мене мали смажити; гроза була така шалена, що їм не пощастило розпалити вогонь, і мене повісили, бо нічого кращого вони не могли зробити. Один хірург купив моє тіло, приніс до себе і розрізав. Спочатку він зробив мені перехресний розріз від пупа до ключиці. Але я був повішений якнайгірше. Виконавець смертних вироків святої інквізиції, іподиякон, палив людей справді чудово, але він зовсім не мав досвіду, як їх вішати. Мотузка була вогка, вузлувата і погано зашморгувалась, — і тому я ще дихав. Від перехресного розрізу я скрикнув так голосно, що мій хірург упав навзнак; гадаючи, що розрізав диявола, він зірвався бігти, напівмертвий з жаху, і вдруге упав на сходах. На ґвалт із сусідньої кімнати прибігла його жінка; побачивши на столі мене з перехресним розрізом, вона перелякалась ще більше від чоловіка, кинулась тікати і впала на нього. Коли вони трохи отямились, я почув, як жінка казала хірургові: «Мій любий, як ви наважились різати єретика? Хіба ви не знаєте, що в тілі тих людей сидить диявол? Піду я мерщій по священика, хай вижене біса». Я затремтів від цих слів і, зібравши останні рештки сил, скрикнув: «Згляньтесь на мене!» Кінець кінцем португальський цирульник заспокоївся і зашив мені шкіру; його жінка теж поклопоталась про мене, і за два тижні я звівся на ноги. Цирульник знайшов мені посаду, і я став лакеєм у мальтійського рицаря, що їхав до Венеції. Але в господаря мого не було чим мені платити; він найняв мене венеціанському купцеві, і з ним я поїхав до Константинополя.

Якось мені забагнулося піти до мечеті; там був тільки старий імам і молоденька дуже гарненька жінка, що шепотіла молитви. Її груди були геть відкриті, і між двома персами у неї був прекрасний букет з тюльпанів, троянд, анемонів та гіацинтів; вона впустила свій букет, я його підняв і поклав їй із щирою пошаною назад. Я так довго його мостив, що імам розгнівався і, побачивши, що я християнин, гукнув на допомогу. Мене повели до каді, що сказав дати мені сто раз палицею по п'ятах і послав мене на галери. Мене прикували саме на ту галеру і саме до тієї лави, що й барона. На цій галері було четверо юнаків із Марселя, п'ять неаполітанських священиків та два ченці з Корфу;[305] вони нам сказали, що такі пригоди трапляються щодня. Барон казав, що він зазнав більшої кривди, ніж я, а я запевняв, що пристойніше покласти букет жінці на груди, ніж бути голісіньким з ічогланом. Ми сперечались невгаваючи і діставали по двадцять раз нагаєм щодня, аж поки збіг подій у цьому світі не привів на нашу галеру вас і поки ви нас не викупили.

— Гаразд, мій любий Панглосе! — сказав йому Кандід. — Але коли вас вішали, різали, били і коли ви гребли на галерах, — чи й тоді ви трималися того переконання, що все на світі йде якнайкраще?

— Я завжди був своєї попередньої думки, — відповів Панглос, — адже я — філософ. Мені не