Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

— Така, напевно, Божа воля, — мовив Володийовський.

— На сльози і смуток, пане Міхале! Немає вже мені ні в чому втіхи.

Залягла тиша, тільки крізь одчинене вікно долинали дедалі сильніші солов’їні рулади, якими, здавалося, була переповнена ця ясна ніч.

— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, — точнісінько так, як над Кагамликом.

Пан Лонгінус витер сльозу зі лляних вусів, а малий рицар мовив по хвилі:

— Гей, знаєш що, добродію? Смуток смутком, а випий лишень із нами меду, бо нема нічого ліпшого супроти журби. А може, за чаркою згадаються й кращі часи.

— Вип’ю! — рішуче сказав Заглоба.

Володийовський звелів челядникові принести вогню і невеликий дзбан меду, а далі, коли усі всілися, знаючи, що тільки спогади найліпше з усього діють на пана Заглобу, спитав:

— То це вже рік, як ви, добродію, з небіжчицею із Розлогів від Богуна втекли?

— У травні це було, у травні, — відповів Заглоба. — Ми переправилися через Кагамлик, щоб утікати на Золотоношу. Ой, як тяжко в світі жити!

— І вона була перевдягнена?

— У козачка. Волосся мені довелося їй, небозі моїй, шаблею відрізати, щоб не впізнали. Я пам’ятаю навіть місце під деревом, де я його разом із шаблею закопав.

— Гарнюсінька була панна! — докинув із зітханням пан Лонгінус.

— Кажу ж вашим милостям, що я від першого дня так її полюбив, ніби змалечку вигодовував. А вона тільки рученята переді мною складала і дякувала, дякувала за порятунок і турботу! Ліпше б мені було загинути, аніж дочекатися сьогоднішнього дня! Нащо тепер жити?

Знову настало мовчання. Троє рицарів пили собі мед упереміш зі сльозами. © http://kompas.co.ua

— Гадав, що при них спокійно старість зустріну, та бач… — по хвилі почав Заглоба і безсило опустив руки. — Нізвідки мені більше чекати втіхи, нізвідки, хіба що смерть її принесе…

Та не встиг пан Заглоба договорити, як у сінях зчинився галас: хтось хотів зайти, а челядник не пускав. Виникла суперечка, в якій панові Володийовському почувся знайомий голос. Він крикнув челядникові, щоб той упустив прохача.

Двері відчинилися, і в них з’явилося товстощоке рум’яне обличчя Жендзяна, котрий, обвівши поглядом присутніх, уклонився і сказав:

— Слава Ісусові Христу!

— Навіки віків! — відповів Володийовський. — Це Жендзян.

— Авжеж, це я, — підтвердив пахолок, — і вклоняюся низенько вашим милостям. А де мій господар?

— Твій господар у Корці, він нездужає.

— Ой лелечко! Що ви кажете, добродію! А він не тяжко, борони Боже, нездужає?

— Спершу тяжко, а зараз легше. Лікар каже, що одужає.

— А я йому вісточку про панну привіз.

Малий рицар сумно похитав головою.

— Марно ти квапився, бо пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердешну гіркими сльозами.

У Жендзяна аж очі на лоба полізли.

— Ой рятуйте! Що я чую? Панна померла?

— Не померла, а в Києві розбійниками замордована.

— У якому Києві? Що ваша милость править?

— Як це в якому Києві? Ти що, Києва не знаєш?

— Ой Боже! Ваша милость, напевно, глузує? Як вона може опинитися у Києві, коли її в яру над Валадинкою, неподалік від Рашкова сховано? І чаклунці наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок од неї не відходила. Богом присягаюся, я ще не збожеволів!

— Яка там іще чаклунка? Що ти верзеш?

— Та Горпина ж… Я цю гладуху добре знаю!

Пан Заглоба зненацька підвівся з лави й заходився розмахувати руками, як потопельник, котрий хоче вирятуватися з пучини.

— Та помовч ти ради Бога, добродію! — сказав він Володийовському. — Дай же й мені спитати!

Присутні аж злякалися — так поблід пан Заглоба, і лисина його зросилася потом. Але він, перескочивши через ослін до Жендзяна і схопивши пахолка за плечі, хрипким голосом запитав:

— Хто тобі це сказав, що її… біля Рашкова сховано?

— Хто сказав? Богун!

— Ти що, хлопче, з глузду з’їхав?! — вереснув пан Заглоба, трясучи пахолка мов грушу. — Який Богун?

— Боже праведний! — заволав Жендзян. — Чого ви мене так трясете? Дайте мені спокій, ваша милость, хай я трохи отямлюся, бо аж у голові замакітрилося… Питаєте, який Богун? А хіба ваша милость його не знає?

— Кажи, а то ножем різону! — загорлав Заглоба. — Де ти Богуна бачив?

— У Влодаві!.. Чого вам, добродії, від мене треба? — закричав переляканий пахолок. — Хто я, по-вашому? Розбійник?..

Заглоба ледве стояв на ногах. Йому забракло повітря, і він упав на ослін, важко дихаючи. Пан Міхал прийшов йому на допомогу.

— Ти коли Богуна бачив? — спитав він у Жендзяна.

— Три тижні тому.

— То він живий?

— А чого йому не бути живим?.. Він сам мені розказував, що ваша милость його добре поколошкав, але, бач, оклигав…

— І він тобі сказав, що панна під Рашковом?

— А хто ж іще?

— Слухай, Жендзяне, йдеться про життя твого господаря і панни! Чи Богун сам тобі казав, що її не було у Києві?

— Добродію мій, як вона могла бути у Києві, якщо він її під Рашковом сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пірнач дав і перстень свій, щоб я туди до неї їхав, бо у нього рани відкрилися і доведеться пролежати не відомо скільки…

Пан Заглоба не дав Жендзянові договорити: знову зірвавшись із ослону і вчепившись обіруч у рештки волосся, він несамовито закричав:

— Жива моя донечка, жива, хвалити Бога! Це не її в Києві убили! Жива вона, жива, моя наймиліша!

І старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, схопивши Жендзяна за голову, притиснув до грудей і заходився так цілувати, що хлопчина був уже як причмелений.

— Пустіть, ваша милость, а то задушите… Звісно ж, жива князівна… Дасть Бог, разом по неї поїдемо… Ваша милость… Ну, ваша милость!

— Пусти його, добродію, нехай розкаже, бо ми ж іще нічого не розуміємо, — мовив Володийовський.

— Кажи, кажи! — волав Заглоба.

— Розкажи спочатку, братику, — попрохав пан Лонгінус, на вусах у якого теж осіла густа роса.

— Дозвольте мені відсапнути, ваші милості, — сказав Жендзян, — і вікно причинити, бо соловейки так витинають у кущах, що й слова не вимовиш.

— Меду! — крикнув челядникові Володийовський.

Жендзян причинив вікно із притаманною йому неквапливістю, відтак повернувся до присутніх і сказав:

— Дозвольте й мені сісти, ваші милості, а то ноги дуже натрудив.

— Сідай! — мовив Володийовський, наливаючи йому із принесеного челядником невеличкого дзбана. — Пий із нами, бо ти цього своєю новиною заслужив, тільки говори хутчіш.

— Добрий мед! — сказав пахолок, підносячи келих до світла.