Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

зайшов пан Підбип’ята, і знову почалися жалі й горювання. Литвин згадував Розлоги і першу зустріч із князівною, її принадність, молодість і вроду; нарешті пригадавши, що є хтось, нещасніший від них усіх, — наречений її, пан Скшетуський, — заходився розпитувати про нього у малого рицаря.

— Скшетуський залишився у князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, світу Божого не бачачи, — мовив пан Володийовський.

— А чом би нам до нього не з’їздити? — спитав литвин.

— Нема чого туди їхати, — відповів Володийовський. — Князівський лікар ручається за його здоров’я; при ньому пан Суходольський, полковник князя Домініка й великий приятель Скшетуського, і наш старий Зацвіліховський — обидва старанно про нього дбають. Йому нічого не бракує, а те, що він увесь час не при тямі, для нього ж ліпше.

— О Боже всемогутній! — вигукнув литвин. — Ти, ваша милость, бачив Скшетуського на власні очі?

— Бачив, але якби мені не сказали, що то він, не впізнав би, так його виснажили хвороба і страждання.

— А він упізнав вашу милость?

— Напевно, упізнав, бо, хоч нічого й не сказав, але всміхнувся і кивнув, а мене такий жаль узяв, що я довше лишатися біля нього не зміг. Князь Корецький хоче іти до Збаража з хоругвами, Зацвіліховський піде з ним, пан Суходольський теж присягається, що видушить, хоч і матиме від князя Домініка інший наказ. Вони привезуть із собою й Скшетуського, якщо його недуга не здолає.

— А звідкіля у вас ці відомості про смерть князівни? — спитав пан Лонгінус. — Чи не ці кавалери їх привезли? — додав він, показуючи на князів.

— Ні. Ці кавалери самі випадково про все дізналися у Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди прибули зі мною, бо нашому князеві мали передати листи від воєводи. Війна неминуча, а з комісії вже нічого не буде.

— Ми вже й самі це зрозуміли, але скажи мені, добродію, хто тобі повідав про смерть князівни?

— Мені сказав Зацвіліховський, а йому сам Скшетуський. Поручикові Хмельницький дав дозвіл шукати княжну в Києві, а допомогти обіцявся навіть митрополит. Шукали переважно по монастирях, бо всі, хто з наших лишився у Києві, там поховалися. Гадали, що й Богун князівну в якомусь монастирі сховав. Шукали, шукали, сподіваючись на краще, хоч знали, що чернь у Миколи Доброго дванадцять панянок димом задушила. Сам митрополит запевняв, що Богунової нареченої ніхто не посміє зачепити, та вийшло інакше.

— То вона була в Миколи Доброго?

— Авжеж. Скшетуський зустрів у одному з монастирів пана Иоахима Єрлича, а позаяк усіх розпитував про князівну, спитав і його. Пан Єрлич розповів йому, що всіх панянок, які були, козаки відразу забрали, тільки у Миколи Доброго лишилося дванадцять, котрих згодом димом задушили. Серед них мала бути й Курцевичівна. Скшетуський, знаючи, що пан Єрлич іпохондрик і від постійного страху несповна розуму, не повірив йому і ще раз подався з розпитуваннями у монастир. На нещастя, черниці, три з яких були задушені у тій самій келії, прізвищ не знали, та коли Скшетуський описав їм князівну, підтвердили, що така була. Отоді-то Скшетуський із Києва поїхав і відразу тяжко занепав на здоров’ї.

— Диво, як іще живий лишився.

— І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, котрий його у полоні на Січі виходжував, а потім від нього з листом сюди приїздив, а повернувшись допомагав шукати князівну. Він його й у Корець одвіз і панові Зацвіліховському в руки передав.

— Нехай же Господь підтримає його, бо він уже ніколи не матиме втіхи, — мовив пан Лонгінус.

Пан Володийовський замовк, і настала гробова тиша. Князі, підперши голови руками й насупивши брови, сиділи непорушно, Підбип’ята звів очі до неба, а пан Заглоба вперся скляним поглядом у протилежну стіну, ніби глибоко задумався.

— Прокинься, ваша милость! — сказав нарешті Володийовський, струснувши його за плече. — Про що так задумався? Нічого вже ти не придумаєш, і всі твої хитрощі нічим не допоможуть.

— Я це знаю, — кволим голосом відповів Заглоба. — Одне в мене на думці: старий я і не маю чого робити на цьому світі.

РОЗДІЛ XXI

яви собі, добродію, — казав через кілька днів Володийовський панові Лонгіну, — що цей чоловік так за годину перемінився, ніби постарішав на двадцять років. Який був веселий, балакучий, на вигадки зугарний, що й самого Улісса міг у них перевершити, а сьогодні ні пари з уст, дрімає цілими днями, на старість нарікає, а коли й скаже слово, то ніби крізь сон. Я знав, що він її любив, але не сподівався, що так палко.

— Що ж тут дивного? — відповів, зітхаючи, литвин. — Через те й прихилився міцно, що із рук Богунових її вирвав, що заради неї стільки небезпек подолав і стількох пригод зазнав. Поки жевріла надія, поти й розум його не дрімав, придумуючи усілякі хитрощі, та й сам він тримався на ногах, а тепер йому й справді нема чого самотньому на світі робити, бо ні до кого серцем прихилитися.

— Я вже й пити з ним пробував, сподіваючись, що трунок поверне колишню бадьорість, — усе котові під хвіст! Пити п’є, але дивовижних небилиць, як колись, не розказує, і про походеньки свої не розводиться, хіба що розчулиться, а потім голову на живіт звісить і спить. Я вже й не знаю, хто з них у більшому відчаї, — він чи пан Скшетуський.

— Жаль невимовний, бо все-таки великий був рицар!.. Ходімо до нього, пане Міхале. Він мав звичку кепкувати з мене й допікати у всьому. Може, й зараз його візьме до цього охота? Боже мій, як міняються люди! Такий веселий був чоловік…

— Ходімо, — згодився пан Володийовський. — Хоч і пізненько вже, але йому найважче ввечері, бо надрімавшись за день, він уночі не спатиме.

Отак розмовляючи собі, вони вирушили на квартиру до пана Заглоби. Той сидів під відчиненим вікном, сперши голову на руку. Було вже пізно, у замку зупинився всякий рух, тільки вартові перегукувалися протяжними голосами, а в гущавині, що відокремлювала замок від міста, соловейки несамовито заливалися своїми нічними трелями, висвистуючи, витьохкуючи, вицмокуючи з такою силою, з якою падає на землю весняна злива. Крізь одчинене вікно линуло тепле травневе повітря, і ясне місячне проміння осявало смутне обличчя й схилену на груди лису голову пана Заглоби.

— Добрий вечір, добродію! — привіталися двоє рицарів.

— Добрий вечір! — відповів Заглоба.

— Про що, добродію, так роздумуєш перед вікном замість іти спати? — запитав Володийовський.

Заглоба зітхнув.

— Бо мені не до сну, — одказав він ледь