Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Лагідний янгол смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лагідний янгол смерті" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 87
Перейти на сторінку:
словах погодився я з Петром, хоча слабко вірилося, що Вітольд Юхимович мав на пісок якісь конкретні плани.

По обіді ми всі розляглися по полицях, вирішили собі влаштувати «тиху годину». Сонце вже кілька годин не зазирало до нашого вікна. Воно висіло десь згори, над поїздом. Але тепло, залишене всередині купе його ранковими променями, ще відчувалося в повітрі, яким ми дихали.

Гуля тепер лежала на верхній полиці, а я — внизу, на твердих дошках, оббитих дерматином. Спати не хотілося, але навіть просто лежати, похитуючись у такт руху потяга, було приємно. І я лежав на спині, заплющивши очі. У голові крутилися фантазії, народжені моїм хорошим настроєм. Я уявляв себе героєм, який повертається додому з війни. Дивним чином цей герой починав набувати рис одного із запорізьких козаків з картини, присвяченої колективному написанню листа турецькому султанові. На моїй голові був оселедець. Мій кінь, натомлений від безмежних степів, ледве ступав. Звісно, йому було нелегко, бо ж за моєю спиною сиділа вродлива туркеня із розкосими мигдалевими очима — екзотична винагорода, здобута в бою з яничарами. Власне, її я знайшов уже після бою, коли всі яничари лежали вбитими попід стінами невеликого турецького селища. Ми пройшлися селищем, збираючи все золото та срібло, яке могли знайти у будинках і в дворах. В одному з помешкань я й побачив її — вона ховалася за скриню. Спочатку мої побратими-козаки підсміювалися з мене, адже кожен із них віз додому по кілограму, а то й більше коштовностей, але помаленьку в їхніх насмішках усе відвертіше й голосніше проступала заздрість, особливо вечорами, як ми сиділи біля багать, коли хтось із них повертався із найближчого села із сулією доброї горілки, — потому як велика загальна кружка-компанія вже пройшлася раз по колу і готувалася пройтися ще раз. Тоді зрозумів я, що безпечніше буде продовжити шлях наодинці, ніж разом з усіма. І прокинувшись до схід сонця, я збудив свою полонянку, яку нікуди ні на крок від себе не відпускав. І поніс нас мій кінь уперед, у бік ,Києва, подалі від Січі та її законів. «Кінець моєму козакуванню», — вдоволено думав я, лівою рукою тримаючи повід, а правою поляскуючи свою туркеню по стегну...

Я так роздрімався під цю фантазію, що не відразу помітив, як кудись зник шум потяга.

— Колю, — виникла наді мною голова Петра.

— Що? — я звівся й одразу ж відчув, що чогось бракує.

А бракувало не тільки шуму. Потяг стояв. За вікном завмер квадрат неба, моря і брудно-жовтого берега.

— Напевно, кордон, — висловив я припущення і піднявся на ноги.

— Який кордон?

— Між Азербайджаном і Дагестаном.

Петро з виразом нерозуміння на обличчі вистромив голову у віконце, роззирнувся.

— Нема тут нічого!

Раптом поруч із вагоном хтось чхнув. Петро знову висунув голову. Повернувся здивований.

— Нікого нема, — прошепотів він.

Ми завмерли, дослухаючись. Із моря долітали поодинокі крики чайок. Із-за вікна долинула трель якоїсь комахи. І знову десь поруч пролунав глухий удар.

Напруження Петра передалося й мені. Я занервував, розкрив рюкзак, знайшов на дні пістолет, витягнув його і поклав згори на інші речі. Сам визирнув у вікно, але жодної живої душі не побачив.

— Слід перевірити пісок, — Петро кивнув у бік стінки, за якою містилася вантажна частина вагона.

— Пішли, — сказав я пошепки.

У туалеті ми завмерли біля низеньких дверцят, замкнених на засув, — це і був прохід до вантажної частини вагона. Відчинивши їх і зігнувшись у дугу, ми пролізли всередину і опинилися просто під палючим сонцем. Перед нами лежав пагорб піску, покритий суцільним шматком брезенту й відформатований прямокутними межами вагона. Пагорб стирчав просто по центру вагона. Брезент затріщав під нашими ногами, і я відчув, як рухається пісок.

Петро полегшено зітхнув і поліз на вершину цього пагорба. Зупинився там — його голова тепер була вищою за стіни вагона. Роззирнувшись навсібіч, він раптом завмер і несподівано підняв руки.

Я нічого не зрозумів. Петро стояв спиною до мене з піднятими руками і не рухався. Його голова була дещо нахилена вниз. Я одразу присів навпочіпки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але поки що нічого більше не відбувалося. Старанно рухаючись якомога тихше, я пробрався трошки вище на цей брезентовий пагорб і зупинився метрів за півтора від Петра.

— Стояти! — пролунав незнайомий різкий голос. Я завмер.

— Стояти, бо твій кореш зараз звалиться!

Я збагнув, що ці слова адресовані мені. Ще кілька секунд зволікання, і я все ж таки звівся на рівні ноги. У нижньому дальньому кутку вагона стояв уже знайомий мені з порома і порту смаглявий слов'янин із короткою нерівною стрижкою. У правій руці він тримав пістолет, а в лівій — недоїдений бутерброд. Видко, ми зіпсували йому обід.

— Руки! — гукнув він до мене, і я підняв руки, розглядаючи його лежбище.

Було ясно, що ми мандрували разом із самого початку: в кутку він витоптав рівний майданчик, розміром із полицю купе. Там, поверх брезенту, лежав великий махровий рушник синього кольору. У самому кутку лежав його рюкзак і пакет із консервами й переламаним навпіл лавашем.

— Коли потяг рушить, — похмуро заговорив смаглявий, — ти, — він тицьнув пальцем у Петра, — допоможеш своєму приятелю перестрибнути туди! — і він кивнув на бічну стінку вагона. — А тобі я потім сам допоможу.

Смаглявий, не відводячи від нас погляду, підніс недоїдений бутерброд до рота, відкусив.

Він жував, і вилиці його ритмічно рухалися, наче якийсь добре відрегульований механізм. Верхня частина обличчя залишалася нерухомою, як і погляд.

Я не знаю, скільки минуло часу, доки потяг раптом не смикнувся і не почав помаленьку набирати швидкість.

Я опустив руки, й одразу ж він перестав жувати і закричав на мене.

— Давай! — смаглявий спрямував пістолет на Петра. — Іди, стань спиною до стінки й підстав товаришу руки.

Петро розгублено подивився на мене.

Мені б не хотілося цій миті опинитися на його місці. Але, чесно кажучи, і на своєму місці мені теж не подобалося.

Після наступного окрику Петро прихилився спиною до внутрішньої стінки вагона. Зчепив долоні в замок перед собою.

Я показав Петру очима, що хочу впасти не за вагон, а праворуч, на цю смагляву свиню, яка споганила наш затишок. Саме образа перетворила мій страх на злість, спрямовану на смаглявого. Образа за зіпсоване свято, на яке ось-ось мусила перетворитися наша дорога додому.

Петро,

1 ... 60 61 62 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лагідний янгол смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лагідний янгол смерті"