Читати книгу - "Без козиря"

— А ти, Гнате, останься. Не впізнав?

Лісконіг тепер упізнав і Гната, але він був чимсь схвильований і не вдавався в спогади.

— Справа така, що я оце протюпав пішки аж п'ятнадцять верст. В наше село вступили денікінці. І в моїй хаті їхній командир став. Так от, вас хочуть рішити зовсім. Кажу вам точно. Сам чув, як старший їхній, капітан, казав.

Гордій Байда зняв з воза лозину і почав нею креслити по землі.

— Отут буде фронт. Оце тут ми, позаду річка, тут Григорівка, а тут твоя Капустянка. Здорово! Це вже стратегія і тактика на зничтоженіє. Завтра вони можуть бути тут, а післязавтра…

— Мабуть, затримаються, бо я чув, що командир їхній наказував комусь повернутись у Капустянку не пізніше як уночі проти понеділка. А сьогодні тільки п'ятниця.

— То в нас є ще час перекурити. Може, маєш?

Вони взяли з Данилового кисета по пучці самосаду і задимили цигарками.

— А тепер, я так думаю… — сказав Байда, — ну й тютюн… думаю, що тобі, Даниле, треба й далі послужити народній справі. За це, що повідомив, спасибі, а треба ще збити панів офіцерів з толку. В яких чинах твої офіцери?

— Генерали! Так і сяють хрестами.

— Значить, ціла дивізія прийшла?

— Якщо не більше.

— Так ото нехай генерали почують, що загін подався понад річкою до Міусу, у чагарники. І подався сьогодні вночі. Вони не повірять, а ми таки туди й підемо.

— Просто в пастку? Тоді вже краще тут скласти зброю та й розійтись по хатах. А денікінцям зараз не до вас, і трогати не стануть. Вони на Москву поспішають.

— Такі добрі стали? — спитав Гнат Убогий, який досі мовчав. — Кажеш — і трогати не стануть?

— З ким гріха не трапляється, а вони теж православні.

Гордій Байда стояв спиною до місяця, і тому не видно було, як йому сміялись очі.

— Що це ти, Даниле, давно на шахті не був? — запитав Байда і додав: — Так, може, твої генерали й на перемир'я підуть?

— Набридло, бачу, і вам бурлакувати? Що ж з тої шахти… а договоритись можна, мабуть.

Гордій Байда потакнув головою, але не Даниловим словам, а своїм думкам. Тепер нехай Лісконіг грає на його руку. Гнат Убогий не знав Байдиних думок і щиро сказав:

— Хай з ними перебалакує той, що в болоті сидить, а наше діло партизанське.

Гордій Байда закивав головою:

— До болота і нам уже недалеко.

— То й що, здаватись? — блимнув більмом Гнат Убогий.

— Ми тут свої, — сказав Данило Лісконіг, — а як окружать, тоді вже не проси пощади.

— Атож, — підтакнув Байда. — Спасибі, Даниле, за звістку. Хлопці, будемо вирушати. Повертай голоблі! А буде що цікавого ще, Даниле, — шукай нас біля Міусу. Ми тебе за вірного товариша маємо.

Данило попрощався й пішов. Гнат Убогий навіть не дочекався, доки зачинилась за Лісконогом хвіртка, спитав:

— Ти що це надумав, Гордію? Хвіст уже набік? А ти питав нашої думки? Ми тобі доручили життя робочих…

— А я хто, не робочий? — і гукнув: — Свириде!

Підійшов вартовий.

— Ти примітив добре цього дядька з обротькою?

— Атож, товаришу командире.

— Біжи огородами навпростець до греблі, заховайся у кущі і сиди, аж доки не пройде він через греблю, потім наганяй нас.

Свирид побіг на садки, а Байда звернувся знову до Гната Убогого:

— А я що, не робочий? Чому ж ти рекомендував мене в партію? Мабуть, таки мало одного ока, щоб роздивитись людину. Ти що, забув, чого Данило Лісконіг приходив на шахти? Раз — заробити на коня, вдруге — на корову, втретє — на нову хату. Чув, що офіцери зупинились у його хаті? То вона, значить, найкраща в селі. А хіба ти не помітив, як він перший раз сказав, що найстарший командир капітан, батальйон, значить, зупинився в селі, а коли я спитав, так уже капітан в генерала обернувся, в цілу дивізію. Підіслане, стерво, щоб налякати. Бач, як про нас піклується? «Денікінці не тронуть, тільки складіть зброю». Десь сидить зараз у кущах і дивиться, в який бік рушимо. Так ось що я рішив. Вони нас наганяли до фронту, щоб зничтожити, а ми підемо на з'єднання з червоними. Клич Омеляна, клич Духоту, будемо рішати, а обоз нехай витягається на схід сонця, як і казав я Лісконогові.

Коли Байда зібрався вже виходити з двору, до нього підійшов господар. Він був босий, у білій сорочці й білих штанях і при місяці скидався на привид.

— Об чім я хотів у вас запитати? — сказав він несміливо.

— Питай, діду.

— Що ж воно далі буде?

— Будуть люди на землі, як сказав кобзар Тарас Шевченко.

— Це ж ви підете, а прийдуть денікінці. Що ж тоді?

— Коли ви їм любі — по голівці погладять, а ні — то з другого боку.

— А що землю панську розібрали?

— Для того ми й воюємо з денікінцями, щоб її назад не заграбастали. Земля народові належить, і шахти народові. Так же, діду?

— Та хто ж усе обходжає, як не ми! Так, значить, тримати землю?

— Тримайте, діду. А пани своє вже оджили.

— Спасибі вам. Мені так і партизан ваш казав. Не буде їм життя, панам!

Залишившись сам, Байда подумав: «Не одному мені не спиться при місяці на нашій Україні. Добре, хоч співають солов'ї».

На нараду зійшлися серед вигону. Байда не став пояснювати обстановки, вона й так була для всіх зрозуміла: загін попав в оточення.

— Лісконіг сказав, що денікінці вирушать не раніше як проти понеділка, значить, треба чекати їх проти неділі. Виходить — розкурювати немає часу. Завтра вдосвіта ми мусимо будь-що пробитись до своїх. Але червоних командирів треба попередити ще до ранку. Гнате, тепер доведеться тобі йти. У нас печаток немає, а в тебе є партєйний квиток.

Гнат Убогий засопів, щось хотів сказати — й не наважувався.

— Їхати треба зараз, і не їхати, а скакати.

— Може б, Омелян або Гриць поїхали, — нарешті промимрив Убогий.

— А ти що, боїшся?

— Чого мені боятись?

— Хто тебе за вояку пощитає?

— Я тобі, Гордію, правду скажу. Не подобається мені твоя балачка з Лісконогом. Ти вже норовиш самотужки вирішувати, а спитають і з мене… А з Лісконогом — хто тебе знає, що ти справді думаєш. Воно треба все брати до уваги.

Коли б було видніше надворі, Убогий би побачив, як Байда зблід.

— Я не про себе дбаю, — продовжував Гнат Убогий.

— Чого ж ти зразу не пристрелив мене? — спитав здушеним голосом Байда. —