Читати книгу - "Володимир"

Але Ярополк виявився безпорадним і кволим, він не зумів зробити того, чого від нього жадали імператори ромеїв, він не зробив того, на що надіялась і чого хотіла Юлія. Ось чому тепер і так швидко він став їй дуже далеким, вже не існував для неї…

А далі сталось те, про що, йдучи за корстою Ярополка, думала Юлія. Була тризна — і це була остання згадка про Ярополка, в час похорону і пізніше, в гридниці, вона побачила Володимира, а потім пішла в терем, стояла, ждала його…

Хтось постукав у двері.

— Це ти… Пракседо?

— Я, княгинє…

— Заходь!

З свічею в руках Пракседа тихим, нечутним кроком увійшла до палати.

— Я приходила до тебе, княгинє, вночі, думала, що догоріла свіча… Але в палаті було тихо…

— Так, ключнице. Я дуже стомилась у дорозі, а потім похорон, тризна… і я вчора, тільки ввійшла сюди, впала, на ложе й заснула.

— То й краще, княгинє, із сном з людини виходить усяке горе…

Пракседа поставила на стіл поруч з корчагою й двома келихами свічу.

— А що чути нині в теремі?

— Князь Володимир вокняжається, вже зібрались у Золотій палаті всі бояри й воєводи, присягають йому, а скоро підуть до требища. Та вже, либонь, вони й ідуть. Чуєш, як гомонить Гора?

Княгиня Юлія швидко встала з ложа, одягла легке платно, ступила до вікна, слідом за нею підійшла й Пракседа.

— Он, княгинє, він вийшов з терема, спускається сходами, прямує до требища.

Княгиня стояла біля вікна. У неї було трохи стомлене, надзвичайно бліде обличчя. Щоб триматись на ногах, вона спиралась руками на підвіконня.

Ключниця Пракседа, що зупинилась позаду, пильно стежила за княгинею, кожним її рухом, особливо ж за обличчям, — від неї не сховались неспокій і тривога Юлії.

Юлія не одривала очей від численного натовпу, що із смолоскипами в руках посувався двором, дивилась на князя Володимира, що йшов у колі своєї дружини, ждала, чи погляне він на вікно палати, де був минулої ночі?

Князь Володимир не поглянув на вікно. Замислений, похиливши голову, ішов він під знаменом, змішався з натовпом, що тягнувся через ворота на Гору.

На устах Пракседи промайнула хижа посмішка.

10

Князь Володимир сідав на столі свого отця. Насторожена Гора, розбурхані передграддя й Подол ждали, що новий князь скаже, на кого покладатиметься, хто його підпиратиме, берегтиме новий чи старий закон, поклянеться богами.

І так не тільки Київ, — з князем Володимиром прийшли сюди вої полунощних земель, в дорозі й на багатьох бранях до них приєднались полочани, сіверяни, древляни, поляни, — вони також хотіли знати, на кого нині покладатиметься князь, кому буде служити?

Володимир зробив те, чого воліли дружина й людіє, — у Золотій палаті повів, що берегтиме старі покони й закони, захищатиме Русь.

А віра? Так, князь Володимир мусив відповісти й на це питання, бо тут, у Києві на Горі, були ще люди старої віри, але багато, а може, й більшість, уже прийняли християнство, за стінами на Подолі також було багато християн, у різних землях молились багатьом і різним богам.

Взяти християнство?! У кого його взяти, звідки? Ні, і сам Володимир, і дружина його, та й усі людіє ще не готові до цього, християнство нині — це знамено Візантії, лютих ворогів Русі.

Молитись Перуну? Он він стоїть на требищі за теремом — суворий бог Русі, якого Гора зробила колись богом своїм, якому, може, й нині ладна вклонитись.

Ні, Володимир не буде молитись старим і новим богам Гори, яка вспоїла й вскормила убійника Ярополка, він служитиме Русі, що підтримала й грудьми встала за нього в цю многотрудну годину.

— Хочу, — сказав він, — аби богам нашим молились усі людіє.

І кілька днів і ночей до цього на пагорбі, недалеко від Воздихальниці, рили землю, готували требище; багато дереводілів, каменотесів, майстрів по золоту й сріблу тесали дерево, карбували постаті, оздоблювали їх, ставили півколом, перед ними зробили кам’яний жертовник.

Посередині всіх богів височів вирубаний з старезного вкритого вузлами й прожилинами дуба Перун. Дереводіли-майстри, які робили його, витесали з дерева довгі, опущені долу руки, широкі плечі й круті, схожі на жіночі, груди, викарбували на його постаті подобу броні, широкий пояс, меч, тул із стрілами, а кузнеці заліза зробили богові велику срібну голову в шоломі, почепили золоті вуси.

По праву руку від Перуна стояв Дажбог — набагато нижчий, але повний, з великим животом, складеними попереду руками; ошую — Стрибог, зроблений з чотирикутного каменя, з великою шапкою вгорі, під якою на всі боки світу дивились чотири лиця, за ними ж стояли добрий Білобог, злий Чорнобог, Волос.

На требищі були боги не тільки Полянської землі, з князем Володимиром ішли вої верхніх земель, що мали своїх богів, віднині Київ захищатиме всі племена й язики, у кожного з яких свої покони й боги, — на требищі був бог далекої Півночі Мокоша, що мав людську постать і волову голову, Смарагл, якому молились гості із-за Ітиля-ріки, всілякі потвори, на які страшно було дивитись. Суворі, німі, незрозумілі стояли ці куміри, навкруг них на високих кілках біліли черепи тварин, у повітрі над требищем, чуючи поживу, літало вороння.

Коли князь Володимир з воєводами, тисяцькими, боярами вийшов з воріт Гори й попрямував униз, до нього долинув крик багатьох людей, що хмарою стояли біля нового требища, товпились на пагорбах, повилазили навіть на дерева.

— Слава, слава князеві Володимиру!

На требищі вже палали вогнища, іржали коні, ревіли бики, яких мали принести в жертву; одягнувши страшні личини, жерці били в бубони й ходили біля богів, проміння від вогнищ освітлювало суворі лики кумирів.

Крики численного натовпу не вгавали, і Володимир, дійшовши до требища, обернувся до людей своїх.

— Слава, слава Володимиру! — лунало в повітрі.

Душа молодого князя піднеслась, була задоволена. Кого думав скорити Ярополк, на кого він надіявся? Ось стоять тисячі ремісників, кузнеців, дереводілів з передграддя, простих роб’їх людей з Подолу й Оболоні, вої з усіх земель Русі, вони берегли й берегтимуть старі покони, пролили за це багато крові і ось зібрались тут, щоб молитись старим богам, дати роту блюсти древні закони й покони.

Він високо підняв праву