Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

За німецької окупації Лук’янові батьки, які з діда-прадіда працювали зваричами на соляних жупах й жили небідно, послали Лук’яна до Коломийської гімназії, а що гімназійне навчання з кінцем війни припинилося, хлопець завершував середню освіту в жаб’євській вечірній школі, одночасно працюючи жупником на гринявському соляному промислі й заробляючи непогані гроші. Саме тоді він виснував, що не конче варто покидати село, йти навчатися до міста й там напівголодним гризти науку, адже всі знання — в книгах, і тільки на них треба витрачатися; якщо захочеш, дадуть вони тобі освіту не гіршу, ніж її можна здобути в університетських аудиторіях, таж колись сини аристократів навчалися вдома! То правда, але для цього треба бути самому в душі аристократом, вміти виховати його в собі.

Й Лук’ян ревно займався самовихованням, відвідував станіславівські музеї, бібліотеки і театр, заочно здобув вищу освіту в Педагогічному інституті, став директором неповно-середньої школи в Білій Річці, на храмовому святі в Явірнику зустрів найвродливішу на світі дівчину Марійку Шумеївну, одружився, побудувався й осів навічно в рідному селі. Давав учням ґрунтовні знання, й багато хто з них, закінчивши вищі навчальні заклади, ставав ученим, а Лук’ян Васильович залишався у своїй домашній академії за книгами, й коли до нього приходили в гості літератори із Станіславова, технарі з Львівської політехніки або ж історики й художники зі Львова, він гідно витримував з ними бесіди і дискусії, й далекі та близькі знайомі з любов'ю називали його «філософом з Річки»…

На Івана Купала завітав до Лук'яна Васильовича давній львівський приятель Іван Іванович Шварна, працівник історичного архіву. їхнє знайомство розпочалося, коли ще були молодими — в понурому склепі, просяклому запахом паперового тліну і мишей: учитель з Білої Річки, замовивши справи з фонду Дідушицьких, дошукувався слідів опришківських походів в ареалі між Чорним і Білим Черемошами, де, за легендами, в печерах Тарницьких кряжів мали леґіні свої осідки з коморами, повними награбованого у панів золота.

Лук'ян Васильович, чесно відповідальний за свою учительську місію, намагався не тільки навчати дітей грамоти, а й прищеплювати їм цікавість до своєї мікроісторії, бо велике складається з малого, і ще ніхто не пізнав минулого свого народу, не дослідивши життєпису рідного міста, села й окремої людини.

Цікавість до історії зародилася в нього ще в дитинстві, коли славетний львівський археолог Маркіян Смішко розкопував скіфські кургани біля Гриняви. Тих найнятих сільських копачів зранку до вечора обступали пастухи й очей від ям не відводили, бо пішла фама по горах, що вчені шукають у Гриняві Довбушевих скарбів. Та коли виявилося, що копачі виймають із могил лише черепки, то й інтерес у пастухів підупав — таких цікавських, як Лук'ян, залишилося зовсім мало, а згодом тільки він один, і доктор Смішко розповідав хлопчині про скіфів-орачів, про трипільські часи кількатисячолітньої давності, й перед Лук'яном відкривався безкінечний простір, що вгризався в глибину проминулих віків, й хлопець почав усвідомлювати, що це його простір, що життя в нього розпочалося не кілька, а тисячі років тому, й що йому належить ця земля, бо передана вона йому в спадок.

Ті горшки й амфори, розбиті й уцілілі, що їх копачі виймали із землі — то ж побутова власність далекого, проте прямого Лук'янового предка, який виготовляв посуд для зберігання вина й харчів, а щойно знайдені кам'яні сокирки — для того, щоб вирубувати в пущах місцину, якою потім володітиме він, Лук'ян…

І не може такого бути, навчав хлопця доктор Смішко, щоб твої прародичі розмовляли іншою, ніж ти, мовою, бо звідки взялися ті вічні назви — Город, Могилка, Замчище, а річка, в якій ти купаєшся, називається Пробоїще, а ліс у Березові — Княжий, потік у Дорі — Боярський, а от назва цієї гори, яку називають Дзембронею, походить від слова «зембр — зубр»; ти чуєш, синку, що ці тисячолітні топоніми звучать твоєю рідною мовою, — то можеш собі уявити, як далеко сягає твій рід…

Іван Іванович теж охоче допомагав молодому вчителеві дошукуватися в архівних справах слідів далеких і близьких предків, а той, вернувшись додому, писав для себе, проте леліяв у душі думку, що його праця знадобиться нащадкам, — історію Білої Річки.

Шварна приїхав до Лук'яна в гостину на цілий тиждень. Петрового дня він хоче потрапити до Красноїлля на храмовий празник, куди в цей день стікаються гуцульські родини з Устєрік, Яблуниці, Криворівні, Ясенова, — щоб попросити в красноїльського отця дозволу переглянути церковний архів, а може, і в людей щось цікавого випитає. Іван Іванович знайшов у Заболотівському архіві слід брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафію займав у Красноїллі й там помер. Священик, як свідчить запис, залишив почерпнуту з розповідей старожилів хроніку опришківського руху часів Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиї.

Шварна сподівався знайти цей документ у паперах тутешніх церков…

Марія поралася на кухні, готуючи обід, Іван Іванович і Лук'ян Васильович розмовляли в бібліотечній кімнаті й почули втім чоловічий голос в передпокою. Виглянули й побачили Марію, що повисла на шиї в молодого парубка, примовляючи:

«Звідки ти тут узявся, братчику мій ріднесенький?»

Лук'ян Васильович пішов назустріч Данилові з розпростертими руками й по дорозі розгладжував вуса, готуючись до обіймів.

«Як ся маєш, дорогий шваґерку? А то якими вітрами тебе занесло — стужився, певне, за горами, небораку, та й як не затужити, коли тут тепер така краса!.. Гей, та заходь до нас у кабінет, ми тут з Іваном Івановичем… Але передовсім познайомтесь: це наш славний архіваріус зі Львова, і якщо тобі спотребиться, наприклад, метрика магната Яблоновського, то він умент тобі її знайде… А це, Іване, Марійчин брат».

«Міг би й не підкреслювати, — посміхнувся Шварна. — Вони обоє — як дві краплі води!»

«Тільки одна крапля вже досить каламутна, а друга — як та росичка Божа, — засміялася Марія і з любов'ю погладила брата по волоссю. — Але заходьте, заходьте до вітальні, дорогі мої, обід уже готовий».

«Яка ж то расова порода! — не переставав захоплюватися Іван Іванович, придивляючись до Марії й Данила. — Та що й казати — опришківська!»

«А то ніхто не знає, яка… —