Читати книгу - "Драматичні твори"

Гервасій. Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дитиною, пали! >

Мартин. А!!'Ну, підведітц мене!

ПІДВОДЯТЬ. :

• , • '. 1 1 (Він бере бумаги, робе двд, ступні до грубки і стає.) Не можу!! Руки тремтять... у серце шпигає..., •, . . .

Омелько. То. віддайте, мені, па^ё* на цигарки!

М £ р т и н. А щоб ти подавився! А щоб, .ти ,утопився!.. Дворянські бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що ^ слабий. Омелько. Та що ж я тэке сказав? 4 Мар тин. Мовчи!. Бо я тобі Этноса печерщцю зроблю! Омельк о.. Поки зберетесь, то, воно й логасне. Піду ще голоми внесу. ,

Мартин. Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянських бумаг? Тобі' й чина не дадуть?

Гервасій. Та він і так, не служить, його оставили *а штатоіѵі,— земський суд скасували, тепер такі чиновники $е нужнІ. ( , /

Мартин. Як?!

Степан. Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловік оставили за штатом.

М а р т и н. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведіть мене!!

Ведуть.

За шта-том!.. (Кида бумаги в піч.) Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає.) Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське соб-раніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі.) Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки — бидло! (Тихо плаче.)

Палажка. ГоДі, старий! Слава богу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи...

Степан і Марися (цілують його). Папінька, заспокойтесь!

Мартин. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко!

Гервасій. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре .вчили, то й будуть діти їх дворяне!

Мартин. Яз радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас бог благословить, та вчіть, вчіть дітей своїх,

Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються з Степаном.

щоб мої онуки були дворянами.

Протасій. Ая вам на цей случай розкажу цікаву річ... Літ тридцять тому назад...

-Гервасій. Нехай на весіллі кому-небудь розкажеш. Протасій. Га?

Гервасій. Кажу, на весіллі кому-небудь розкажеш. Протасій. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо і рота не роззявляй...

Входе Омелько з соломою.

Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!.. Омелько. І що б то було на цигарки віддать!

Завіса.

1886.

Новочеркаськ

БЕЗТАЛАННА

Драма в 5 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Іван — старий чоловік, москаль. Софія — його дочка, молода дівчина. Ганна — удова.

Г н а т — її син, парубок.

Варка — дівчиыа.

Параска — дівчина.

1-а 1

2 г дівчата.

Омелько

Д е м’ я н 1 парубки Степан )

Я в д о х а — хазяйка на вечорницях.

1-й 1

2-й ] стаР°сти*

Парубки, дівчата і музики.

ДІЯ ПЕРША

Хата Я вдохи.

ЯВА І

Входять Гнат і Д е м’ я н.

Гнат. Через що ж то вечерниці забороняють?

Дем’ян. Хіба ти не знаєш?

Гнат. Не знаю, я тілько що з города приїхав.

Дем’ян. Вчора сіно у Вороного згоріло, а він скаржився старшині, що, каже, парубки заходять з дівчатами під сіно, курять цигарки, і сіно вони, виходить, підпалили.

Гнат. І видумає старий чорт півтора людського! Хто ж то бачив, що парубки з дівчатами під сіном стоять, та ще й цигарки курять?

Дем’я н. Та це правда. Я сам бачив у той вечір, як случилась пожежа, Омелька і Варку під сіном Вороного.

Гнат. Варку?! З Омельком?!

Дем’ян. Еге.

Г н а т. Та ти сам бачйв, своїми очима?

Дем’я н. Своїми очима бачив.

Гнат. Варку?

Дем’я н. Варку.

Гнат. З Омельком?

Д ем’ян. З Омельком.

Гнат. Ні, то тобі так здалося...

Дем’ян. Що ж то у мене куряча сліпота, чи як? Або не знаю я Варки й Омелька? Стояли, кажу тобі, іце й обнявшись, а як мене побачили, розійшлися. Чудний! Думаєш, як ти до неї залицявся, то йона вже ні до кого більше не притулиться? Ого! Тебе ж не було, вона заскучала, а Омелько розважав! Ха-ха-ха!

Гнат. Не* смійся! Не дратуй мене, бо так і тьопну!

Дем’я н. Тю! Чого ж ти на мене сердишся? Сердься на Варку, а мені подякуй.

Гнат. Ходім.

Дем’я н. Куди?

Г н а т. Ти куди хочеш, а я додому.

Дем’ян. Не вигадуй біси батька зна чого! Скоро зійдуться хлопці й дівчата.

Гнат. Я не можу бачить ту прокляту фойду, я її тут буду бить, аж пір’я летітиме!

Дем’я н. То й дурний будеш! Пристань до першої дівчини — цим гірше уразиш Варку, ніж тим, що поб’єш. Хіба мало дівчат? Та перша Софія — далеко краща за твою Варку; придивись — як паняночка... І ні з ким не знається.

Гнат. Вона така недоторка: раньше всіх додому йде і все соромиться чогось.

Дем’ян. Тим вона й недоторка така, що тебе любить.

Гнат. А ти ж почім знаєш?

Дем’ян. Та вже знаю... Вчора Софія приходила до моєї сестри, батько її хоче віддать у городі заміж за якогось шевця. Вона розказувала про це сестрі... а я підслухав,— каже: я люблю, сестро, Гната і так, як на смерть, не хочу їхать у город.

Гнат. Та брешеш!

Дем’ян. Побий мене бог, правда! Я, брат, і сам хотів до неї примоститься, та як почув, що тебе любить, охота одпала.

Гнат. А вона ж сьогодня буде тут?

Д е м* я н. Безпремінно, зайде попрощаться.

Входять Я в дох а і Варка.

Я в д о х а. Е, шкода, хлопці, сьогодня вечерниць у мене не буде! Старшина наказав, щоб не приймала вас, бо оштрапують. Все через сіно Вороного: кажуть, що ви підпалили.

Варка. Я вже прийшла, щоб