Читати книгу - "Апостол черні"

Бабуня і всі прочі вижидали напружено його відповіди, неначе від неї залежало буття-життя всіх присутніх. Тим часом він відвернувся й, відійшовши від завідателя о два кроки, відповів виразно: „Усе, було все“. Його лице було бліде, неначе відбив у сій хвилі найтяжчого ворога від себе.

„А бачите?“ — кликнув з тріумфом завідатель, відгортаючи своє гарне волосся з чола взад.

„Впрочім се само собою розуміється, що українець на свого конаціонала не виповість в не користь, хто б вас там всіх не знав. Одначе я один вас не вважаю за міродайного свідка, а до того ще додам: хто нам докаже, що він не перервав гру, не вернув потайки додому нещасної ночі і не „вижичив“ собі позісталу суму? Гм?“ Тут завідатель опинився, як недавно, немногими кроками перед вчителем і грався ним своїм поглядом. Сей не рухався з місця, лише лице його міняло барву. „С т е р е ж і т ь с я, пане завідатель, — процідив, спалахнувши очима, — інакше ви могли б сего пожалувати“. І Цезар Борджія впав. „Я українець, то правда, і він був таким, але щодо підозріння, що такий гоноровий муж, як він, міг під час гри віддалитися, щоб забрати крадьком повірений йому гріш товаришем, я рішучо заперечую. На те можу і присягнути“ — і він мимоволі підвів два пальці вгору.

„Чим ви се докажете?“

Рибка усміхнувся слабо.

„Може, хочете собі пригадати, пане завідатель, — сказав, — що я спинявся від часу до часу за його плечима, ведений якимось передчуттям, що йому сього вечора не поведеться в грі, тим більше, що, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанинґаймів і лише ради вашої підмовки рішився на те. Я боявся і тому, так сказати б, сторожив над його грою, що прибрала в нього характер фанатичної пристрасти, коли почав програвати і старався програне назад здобути“.

„Так, так пристрасно грав, фанатично, се посвідчу і я“, — кликнула знов несподівано пані Орелецька з гурту зібраних.

Вчитель і сим разом усміхнувся, кивнувши здалека до неї головою. „Посвідчите пані? — спитав їдко. — Се добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що, коли пан завідатель  в і д д а л и в с я   к у д и с ь - т о по півночі на час, котрий протягнувся три четверта години, ви були тією, що зайняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кидати гру і вертати додому, ви противно здержували його та намовляли дальше грати. Чому, що з ним говорили? — додав в притиском, — я не знаю. Се вже мене не обходило“.

Вона зарум’янилася геть аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і вмовкла.

„Я вам повірив, пане вчителю, — обізвався знову завідатель, переходячи з іронією почерез замітки своєї сестри і вчителя, — що ви грали ролю якогось ангела-сторожа коло капітана, але що ви були того вечора у  в е л ь м о ж і в  Ґанинґаймів лише муншенком, то не мали доволі часу то своє благородне повзяття перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернув наборзі додому і не вижичив собі й оставшу готівку доктора H. Н.“

При тих словах він схилився, наче до уклону проти присутніх, і повів, допитливо визиваючи, поглядом по них.

В першу хвилину настало мовчання. Відтак всі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тети, нараз мов із землі виросла, опинилася перед завідателем і підняла руку. „Я докажу, вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей та доперва аж ранком, по четвертій з’явився прибитий, зломаний, а в годину пізніше потім настала катастрофа“. Сказавши се, вона вмовкла, мов ув'яла.

„Ти? — відповів завідатель, майже дотикаючися до неї. — Ти знаєш навіть, що о четвертій?“

„Так, — відповіла дівчина, — бо того ранку я була перша на ногах ради своїх бджіл, до котрих, як знаєте, скоро зрання я зараз вибігаю. А нині такий чудовий поранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам вже вночі розказувала“.

Очі присутніх спинялися зчудовано то на дівчині, то на завідателю.

„Ти мені що вночі розказувала? — спитав, затоплюючи свій проникаючий погляд в ню. — Ти, видно, противно, так добре спала — бо — ось, що тобі снилося“.

„Ні, вуйку“, — заперечила і по її легко блідих устах, щось, мов усміх, поблукало.

„Ви забули, що ви вертали тої ночі додому по якісь папери, як ви се казали, для вельможів Ґанинґаймів, коли заходили через мою кімнату до гостинної кімнати капітана вікно зачиняти, бо не мали ключа від його дверей…“

Так. Се було сказане.

Всіх очі звернулися на завідателя.

Він се відчув.

Та він не дурно вправлявся роками в опанованню себе, щоб у крайніх фатальних моментах свого життя не мати себе у владі. Він взяв її за руку, що стояла спокійно з опущеними вділ очима, не рухаючись ні на мить, і стиснув її, мов залізом.

„Божевільна! Ти борониш фантастичними словами ворога народности твого батька, бо гадаєш, що він був такий наївний, як ти? — вибухло нараз з його уст тяжким гнівом. — А мій дім виставляєш на обмову і фальшиве світло? Н і м к о,   т и! Недурно була ти мені з дітей мого брата найбільше несимпатичною. В тобі нема ані краплі крови його шляхетного народу. Твоя мати німка-міщанка і ти в ню вдалася. Якби не взгляд на тяжке матеріальне положення твого батька, а мого брата, я б спокійно показав на двері і сказав: геть з мойого дому, а так я дивлюся крізь пальці“.

Сказавши се, він підвів на хвилю руку до очей і ніби справді дивився „крізь пальці“, а протерши чоло, зітхнув важко.

Молода дівчина дивилася великими очима на завідателя, а по хвилі, відімкнувши бліді уста, сказала: „Чи се сюди належить, чи ні, що моя мати знімчена українка, а я сама свідома українка — я полишаю, та натомість питаю: на яку-то „обмову“ виставляю ваш дім, вуйку? Ви заходили в гостинну кімнату і казали, що зачинили вікно. Хто його отворив, Господь знає. Попри наш дім багато людей переходило тої ночі. Коли в палаті бенкет, святкує і робітництво.

Се відомо“.

Завідатель не відповів нічого.