Читати книгу - "Цифрова Фортеця"

Не вірячи своїм очам, Брінкергоф прочитав те, що показала йому Мідж.

— Як це так...

Роздруківка містила список останніх тридцяти шести файлів, що увійшли до «Транскоду». Після кожного з них виднівся чотиризначний код допуску, що його видавали фільтри. Однак останній файл із черги такого коду не мав — там просто був напис: обхід вручну.

«Господи, твоя воля, — подумав Брінкергоф. — Мідж знову поцілила в точку».

— От ідіот! — пирхнула Мідж. — Ти лишень поглянь ось на це! Фільтри двічі відбракували цей файл! Мутаційні ланцюжки! А він таки пустив його в обхід! Про що він, у біса, думав, га?

Брінкергоф відчув, як у нього затремтіли ноги. «Чому ж Мідж ніколи не помиляється?» — подумав він. І ці двоє не помітили постаті позаду, що віддзеркалилася у вікні. У дверях бовваніла масивна фігура Фонтейна.

— Ні фіга собі! — мало не вдавився Брінкергоф. — Гадаєш, що ми маємо вірус?

Мідж зітхнула:

— Нічим іншим це бути не може.

— Може! Це може бути не ваша собача справа! — гримнув голос позаду.

Від несподіванки Мідж аж гепнулася головою об вікно. Брінкергоф із переляку перекинув директорське крісло і крутнувся туди, звідки почувся голос. І відразу ж упізнав постать.

— Директоре, це ви! — вхопив він ротом повітря й широким кроком підійшов до шефа, простягуючи руку. — 3 приїздом, сер.

Велетень проігнорував простягнуту руку.

— Я... я гадав... — белькотів Брінкергоф, прибираючи руку, — Я вважав, що ви в Південній Америці.

Леланд Фонтейн прошив свого помічника лютим поглядом.

— Так. Був. А тепер повернувся.

РОЗДІЛ 69

— Стривайте, пане!

Бекер саме йшов через вестибюль до шереги таксофонів. Почувши, що його гукнули, він зупинився й обернувся. До нього поспішала дівчина, та сама, яку він так перелякав у туалеті. Вона махала йому, щоб він зупинився.

— Пане, зачекайте!

«Що ще? — досадливо подумав Бекер. — Хоче подати на мене до суду за сексуальні домагання?»

Дівчина тягла за собою торбу. Коли вона підійшла до Бекера, то на її обличчі засвітилася широчезна посмішка.

— Вибачте, що визвірилася на вас у туалеті. Просто ви мене трохи налякали.

— Нема проблем, — запевнив її Бекер здивовано. — Я справді зайшов туди, куди не слід.

— Знаю, це чути дико, — мовила дівчина, кліпаючи почервонілими повіками, — але чи не зможете ви позичити мені трохи грошей, га?

Бекер отетеріло витріщився на неї.

— Гроші — для чого? — суворо спитав він. І додав подумки: «Я не збираюся фінансувати твою пристрасть до наркотиків — якщо ти це маєш на увазі».

— Мені треба додому, — пояснила блондинка. — Чи могли б ви мені допомогти?

— Пропустили свій рейс?

Вона, кивнула.

— Загубила квиток. І вони не пустили мене. Інколи в авіалініях працюють такі йолопи! А я не маю грошей на новий квиток.

— А де ваші батьки? — спитав Бекер.

— У Штатах.

— І ви не можете їм додзвонитися?

— Та отож. Намагалася. Мабуть, на вихідні вони подалися кудись відпочивати на яхті.

Бекер оглянув на дороге вбрання дівчини.

— А кредитної картки ви не маєте?

— Маю, але татко її заблокував. Він гадає, що я сиджу на наркотиках.

— А ви справді сидите на наркотиках? — спитав Бекер прямо, придивляючись до її набряклого передпліччя.

Дівчина блиснула обуреним поглядом.

— Звісно, ні! — А потім невинно пирхнула, але Девід відчув, що його дурять. — Ну, то як? — спитала вона. — Схоже, ви — багатий чувак. Може, дасте мені трохи бабла додому доїхати? А я б вам вислала пізніше.

Бекер прикинув, що які б гроші не дав цій дівчині, вони рано чи пізно опиняться в руках якого-небудь продавця наркотиків у Тріані.

— По-перше, — відказав він, — я не багатий чувак, я викладач. Але я можу підказати вам, що треба робити... «Я спіймаю тебе на брехні — ось що я зроблю». — А чому б мені не замовити вам квиток?

Блондинка витріщилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Що-що ви зробите? — з надією спитала вона, затинаючись. — Ви купите мені квиток додому? Ой, я така вдячна вам, така вдячна!

Бекер отетеріло замовк. Отже, він неправильно оцінив ситуацію.

Дівчина на радощах кинулася його обнімати.

— Це літо вийшло таким гівняним! — придушено мовила вона, мало не плачучи. — Дуже вам дякую! Треба якомога скоріше вшиватися звідси!

Бекер теж обійняв її, але без особливого ентузіазму. Нарешті дівчина відпустила його, і він знову підозріло поглянув на її передпліччя.

Вона прослідкувала за його поглядом і побачила, що Бекер дивиться на синювато-червоний висип.

— Чудово, еге ж?

Бекер кивнув.

— Мені здалося, наче ви сказали, що не сидите на наркотиках.

Дівчина розсміялася.

— Та це ж — «магічний маркер»! Я мало не половину шкіри зідрала, намагаючись стерти його! І тільки розмазала чорнило.

Бекер придивився. Й у світлі флуоресцентної лампи побачив під припухлістю слабкі контури якогось напису, нашкрябаного на шкірі.

— Але ж ваші очі... — розгублено протягнув Бекер, — вони ж геть червоні.

Дівчина знову розсміялася.

— То я рюмсала, бо рейс пропустила — я ж вам казала.

Бекер знову перевів погляд на напис.

Дівчина знічено нахмурилася.

— Ой, його й досі можна прочитати, еге ж?

Бекер прихилився ближче до руки. Так, напис дійсно можна було прочитати. Абсолютно чітко й безпомилково. Бекер прочитав його — й останні півдоби блискавкою промайнули перед його очима.

Ось він знову в номері готелю «Альфонсо XIII». Товстий німець торкається свого передпліччя й каже ламаною англійською: «Пішов у сраку і помри».

— Вам зле? — стурбовано спитала дівчина, придивляючись до отетерілого Бекера.

А той наче прикипів поглядом до її передпліччя. У нього аж у голові запаморочилося. П’ять слів на руці дівчини містили дуже просту й однозначну ідею: «Іди в сраку й помри».

Білявка сором’язливо зиркнула на напис.

— То мій друг написав... Видається дурістю, еге ж?

Та Бекер втратив дар мови. «Іди в сраку й помри». Як він раніше не здогадався! Той німець не ображав його, а навпаки — намагався допомогти. Бекер зазирнув в обличчя дівчини. У флуоресцентному світлі він розгледів слабкі червоні та білі сліди на її білявому волоссі.

— А-а-а, — почав він, затинаючись. — А у