Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

«Шоу маст гоу он!» — тихо наспівує він мені у вухо, коли ми обережно спускаємося сходами на сцену, а я щось мукаю до нього на кшталт: «Не хочу грати цю недолугу, тупу виставу…», але він вперто тягне мене на сцену. До фіналу лишається вже недовго.

Глава п'ята

ШОУ МАСТ ГОУ ОН!

Сергій Петрович Протасов вмирав. Ін'єкція «магнезії», яку йому хвилин десять тому зробила медсестра, не допомогла, бо ще до неї оселилася в його тілі нестерпна важкість, яка заважала говорити, дихати, не те що ходити чи переодягатися. Перед очима все пливло, тіло важке, немов налите свинцем, тягло його до чорної прірви, і в тому тілі билася сполохана душа, як канарка, вагою у тридцять шість грамів. Він хапав ротом повітря, руки трусилися, страх сповивав серце, і йому хотілося кудись бігти, тікати, але він на те не мав сил.

— Залиште мене, я хочу переодягнутися, — прохрипів він до медсестри…

— Так давайте я вам допоможу… — спохопилася та.

— Ні-ні, я сам… Вийдіть! Вийдіть… — він махнув їй рукою, вказуючи на двері.

— Ну, то як знаєте, — образилася вона й вийшла з гримерки. Зібравшись із силами, Протасов дотягнувся до штанів, які костюмер Санька, що поміняв костюм Кучера на костюм Протасова, завбачливо розвісив на спинці дивана. Звичайно, допомога Ганни Давидівни у цій справі йому дуже знадобилася б, але Сергій Петрович, недивлячись на те, що опинився біля гробової дошки, понад усе не хотів, аби медсестра бачила його старі запрані блакитні кальсони. Він не міг дозволити собі такої ганьби! Він — Народний артист СРСР, улюбленець жінок усього колишнього СРСР, легенда вітчизняного театру — не хотів, аби його бачили у такому немічному, безпорадному стані у запраних кальсонах, бо тої пенсії, яку платила йому останнім часом держава, не те, що на кальсони, на хліб не вистачало, а від дітей він грошей принципово не хотів брати. Потягнувши на себе штани, він спробував почати роздягатися, але натомість відкинувся на спинку дивана і заплакав. Сил не було.

Минала ціла епоха! Ціла епоха йшла у небуття! І цей гордий син своєї епохи, усіх тих семидесяти для кого страшних, а для кого й щасливих років комуністичного панування, безпорадно сидів на дивані, і сльози котилися йому з очей, бо він розумів, що вмирає, що самотужки переодягнутися йому не вистачить сил. Він сидів, а перед очима проходило все життя — щасливе й сумне, важке й натхненне, радісне й гірке. Ціле життя! Він чув, як по селекторному зв'язку його кликали не сцену. «Артист Протасов! Артист Протасов — терміново на сцену!» — розривався у динаміках радіоточки шипучий голос випускового режисера, але він не міг ворухнутися, і тільки сльози лилися по старих, зморшкуватих щоках і падали на вицвілий піджак.

Аж раптом Протасов стріпонувся! «Артист Кучер, артист Кучер терміново підійдіть на сцену!» — знов пролунав шипучий голос Дрюкера. Вони хочуть, щоб замість нього роль зіграв Кучер! — ця думка, наче блискавкою прорізала згасаючу свідомість старого артиста. Але ж ні! Цього він не дозволить зробити! У ту ж мить до гримерки увірвалася і Ганна Давидівна.

— Сергію Петровичу, голубчику, вас же ж на сцену кличуть, а ви так і сидите непереодягнений! — з порога кинулася вона до нього.

— Давайте, давайте, переодягайте мене… — загарчав на неї старий, хапаючи ротом повітря, вперті, настирливі вогники життя знову запалали в його очах.

Коли ми з Миколою спустилися на сцену, то із здивуванням побачили, що інвалідний візок, в якому на той час вже мусів сидіти сер Арчибальд був порожнім, хоча стрілки на годиннику біля режисерського пульту показували двадцять хвилин на дев'яту. Народ у залі хвилювався і щохвилини оплесками, а потім вже й свистом виказував своє обурення.

«Де Протасов? Де Протасов?» — гасав за сценою випусковий режисер Йосип Дрюкер і раз у раз викликав по радіотрансляції артиста Протасова на сцену. Нарешті прибігла схвильована медсестра Ганна Давидівна і доповіла, що Протасов переодягається і буде через п'ять хвилин. На свій страх і ризик Дрюкер пустив завісу, й вистава почалася.

Наш із сером Арчибальдом вихід був хвилин через десять після початку, так що теоретично старий ще встигав усістися у візку й накрити ноги картатим пледом. Але минули п'ять хвилин, а його не було. Минули ще дві хвилини, а Протасова не було!

— Миколо, от ти де, а я тебе по селектору викликаю! — підбіг до нас Дрюкер, бо Микола й досі стояв поруч, контролюючи мій стан. — Давай всідайся у візок і грай Арчибальда!

— Я? — жахнувся Микола. — Я ж без гриму, без костюма!

— Хрін з ним із тим гримом, хрін з костюмом! — махнув рукою Йосип Абрамович. — Сідай!

Він самотужки вмостив Кучера на інвалідний візок і по горло замотав пледом, реквізиторка тицьнула у руки Миколі коньячний бокал, і ми з ним виїхали на сцену.

Наші колеги, побачивши ту «споруду», яку я штовхав перед собою, порснули зі сміху і, уткнувшись мордами у декорації, тихо собі стогнали від реготу.

Найважче ж було артисту Сомову, що грав якогось там судового пристава і проказував суворий монолог, у якому сповіщав присутніх, що майно сера Арчибальда через борги піддягає арешту. Дивлячись на замотаного по горло Кучера, Сомов ледве справлявся зі своїм завданням, пихтів, крутив очима, активно жестикулював, намагаючись удавати суворість. Від його потуг навіть я ледь втримувався від сміху, суплячи брови й втупивши погляд у підлогу. Але глядачі, здавалося, нічого такого надзвичайного у наших діях не вбачали й уважно слідкували за дійством. Оскільки сьогодні була п'ятниця, зал був заповненим вщерть.

Ледве вибравшись зі своєї гримерки, так сяк переодягнений Протасов, тримаючись одною рукою за стіну, а другою за Ганну Давидівну, рушив коридором до сцени.

— Швидше, Ганно Давидівно, бо у мене зараз вихід, — важко дихаючи, квапив він не стільки її, як самого себе.

Але спустившись на сцену і діставшись лаштункової завіси, з-за якої він мав з'являтися, він побачив, наче крізь туман, у далекому мареві сценічних