Читати книгу - "Убити пересмішника"

— Ні, сер. Може, що й сказав, але мене вже там не було...

— Досить,— різко перебив його Аттікус.— А те, що ви чули, кому він казав?

— Міс Мейєлі, містер Фінч, він на неї дивився і їй казав.

— А потім ви втекли?

— Втік, сер.

— Чому?

— Злякався, сер.

— Чого ви злякалися?

— Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б.

Аттікус сів на своє місце. Містер Джілмер пішов було до свідка, але в цей час підвівся містер Лінк Діз, котрий сидів у залі, і заявив:

— Ось що я скажу вам усім. Цей хлопчина працює у мене вже вісім років. І жодного разу він не зробив чогось поганого. Жодного разу.

— Замовкніть, сер! — гримнув суддя Тейлор, який раптом ніби прокинувся, і почервонів. Дивно, сигара зовсім не заважала йому розмовляти.— Лінк Діз,— крикнув він знову.— якщо ви маєте щось сказати, то скажете це під присягою і тоді, коли належить, а поки що вийдіть із залу, зрозуміло? Забирайтеся звідси, сер, ви мене чуєте? Хай йому чорт, якщо я ще раз попущу цьому типові!

Суддя Тейлор гнівно глянув на Аттікуса, спробуй, мовляв, сказати хоч слово, але Аттікус нахилив голову і тільки всміхався. Я пригадала, що Аттікус колись казав мені: суддя Тейлор інколи дозволяє собі не зовсім благозвучні вислови, що виходять за рамки його повноважень, але мало хто з адвокатів на це зважає. Я глянула на Джема, той тільки похитав головою.

— Це ж не те що підвівся і заговорив присяжний,— сказав він.— Тоді б суддя не кричав. А містер Лінк порушив порядок.

Суддя Тейлор велів секретареві викреслити з протоколу все, що записано після слів: «Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б», а присяжним сказав не зважати на цей викрик. Він підозріливо оглянув середній прохід, ждучи, мабуть, поки містер Лінк Діз зачинить за собою двері. Потім сказав:

— Далі, містер Джілмер.

— Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? — запитав містер Джілмер.

— Так, сер.

— І добре ти всипав тому чорномазому?

— Він побив мене.

— Це так, але засудили тебе, правда ж?

Аттікус підвів голову.

— То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.— Я по голосу відчула, що він стомився.

— Не має значення, хай свідок відповідає,— сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.

— Так, сер, мені дали тридцять діб.

Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.

— Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?

— Авжеж, сер, гадаю, що це так.

— І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?

— Я ніколи цього не робив, сер.

— Але сили в тебе вистачить для цього?

— Думаю, що вистачить.

— І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?

— Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.

— Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?

— Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.

— Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?

— Так, сер.

— Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?

— Я робив і свою роботу, сер.

— Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?

— Як це «заради чого», сер?

— Заради чого ти так вболівав за неї?

Том Робінсон відповів не відразу.

— Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...

— А містер Юел, а семеро дітей?

— З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...

— І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?

— Я ж кажу, хотів допомогти...

Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.

— Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?

— Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...

— Ах, он воно що! Тобі шкода було її? — Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.

Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.

— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.

— Ні, сер.

— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?

— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...

— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?

— Ні, сер, це не так.

— Отже, ти твердиш, що вона бреше?

Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.

— Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.

На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.

— А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?

— Ні, сер, це не зовсім так.

— Що значить «не зовсім так»?

— Він не встиг мене вигнати — я сам утік.

— Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?

— Я вже казав, сер, я злякався.

— Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?

— Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.

— Ну, яка ж це халепа,— ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?

— Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.

— Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?

— Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.

— Та ти, я бачу, нахаба, голубе!

— Ні, сер, що ви!

Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от