Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Отче, отче, я не можу вас наздогнати! Не так швидко, отче, благаю!

То був заклик до обов’язку, і він повернув його до реальності. Наче в уповільненому кіно, священик натягнув повіддя й осадив кобилу, чекаючи поки вона витанцює геть своє збудження. І дочекався, поки Меґі наздогнала його. Ось у чім біда — Меґі наздоганяла його і не відпускала.

Поблизу них ревіла свердловина; великий ставок парував і смердів сіркою, а труба, схожа на трубу пароплава, вивергала в його глибини вируючу воду. По периметру цього трохи піднятого над земною поверхнею ставка, немов шпиці від центру колеса, відходили поливні арики і розбігалися долиною, звиваючись і гублячись у пасмах неймовірно зеленої, аж смарагдової трави. Береги ставка перетворилися на слизьку багнюку, в якій жили річкові раки; їх тут називали яббі.

Отець Ральф розсміявся.

— Запах, як у пеклі, правда ж, Меґі? Сірка, ось тут, на її маєтності, в її власному дворі. Вона неодмінно розпізнає цей запах, коли потрапить до пекла вся в трояндах, еге ж? Ох, Меґі…

Коні були натреновані стояти з опущеним повіддям; жодної огорожі поблизу не було, а найближчі дерева росли приблизно за півмилі. Та на дальньому боці ставка, де вода була прохолод-нішою, лежала колода. То було сидіння для зимових купальників, щоб вони могли сісти й витерти ноги.

Отець Ральф сів на колоду, а Меґі вмостилася трохи відсторонь і повернулася, щоб його бачити.

— Що сталося, отче?

Було так дивно чути з її вуст запитання, яке він часто ставив їй. Священик усміхнувся.

— Я продав тебе, Меґі. Продав за тринадцять мільйонів юдиних срібляників.

— Продали мене?

— Ну, це фігурально висловлюючись. Втім, яка різниця? Ходи сюди, сідай ближче до мене. Може, ми більше не матимемо можливості поговорити.

— Ви хочете сказати, що ми з вами не зможемо поговорити, поки дотримуватимемося жалоби за померлою тіткою? — Вона підсунулася по колоді й сіла поруч. — А яка різниця — в жалобі ми чи ні?

— Я не це мав на увазі, Меґі.

— Тоді ви, мабуть, маєте на увазі, що я дорослішаю, і люди можуть пліткувати про нас?

— Ні, не це. Я хотів сказати, що я їду звідси.

Ось воно: зустріч із бідою віч-на-віч, ще один тягар на душу. Без лементу, без плачу, без бурхливих протестів. Тільки зіщулилася трохи, немов цей тягар ліг криво, а не розподілився рівномірно так, щоб їй було зручно його нести. І не те, щоб Меґі зітхнула, а злегка затамувала дух.

— Коли?

— Найближчими днями.

— Ой, отче! Для мене це буде важче, аніж коли пішов Френк.

— А для мене важче, аніж все решта в житті. Мене нема кому втішити. А у тебе принаймні є родина.

— А у вас є Бог.

— Добре сказано, Меґі! Ти й справді подорослішала!

Але її чіпкий жіночий розум повернувся до питання, яке вона, проїхавши аж три милі, так і не мала змоги поставити. Так, він невдовзі поїде, без нього їй буде важко, але це питання мало власну вагу й значущість.

— Отче, у стайні ви промовили «попіл троянд». То ви мали на увазі колір мого плаття?

— Може, й так. Але мені здається, що то я мав на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Те, що ти не зрозумієш, Меґі. Вмирання ідеї, яка взагалі не мала права народитися, вже не кажучи про розвиток.

— Немає такого, що не мало б права народитися, навіть ідея.

Він обернувся і впритул поглянув на неї.

— Тоді ти знаєш, про що я кажу, еге ж?

— Здається, знаю.

— Не все, що народжується, є добрим, Меґі.

— Так. Але якщо воно народилося, то, значить, мало таким бути.

— Ти ведеш суперечку, наче єзуїт. Скільки тобі років?

— За місяць буде сімнадцять, отче.

— І всі ці сімнадцять років ти тяжко трудилася. Так, важка праця робить нас не по літах дорослими. Про що ти думаєш, Меґі, коли маєш час думати?

— О, я думаю про Джимса й Петсі та про решту хлопців, про маму й татка, про Гала та про тітку Мері. Інколи я думаю про те, щоб народити і ростити дітей. Мені б це сподобалося. Про верхову їзду, про овець. Про все, що обговорюють чоловіки. Про погоду, дощ, город, про курчат і про те, що я робитиму завтра.

— А ти не мрієш про те, щоб мати чоловіка?

— Ні, хоча, якщо я хочу мати дітей, то мені доведеться завести чоловіка. Негарно для малої дитини, коли вона зростає без батька.

Попри біль, він усміхнувся: в її голові — химерна суміш невігластва та моральності! І раптом рвучко повернувся, взяв у руку її підборіддя й прикипів поглядом до її обличчя. Як же ж це зробити, і що треба зробити?

— Меґі, нещодавно я зрозумів одну річ, про яку мав здогадатися раніше. Ти була не до кінця щирою, коли сказала, що думаєш лише про себе?

— Я… — почала було Меґі, але замовкла.

— Ти забула сказати мені, що думаєш також і про мене, так? Якби ти не відчувала в цьому якоїсь провини, то згадала б моє ім’я разом з іменем свого батька. Мені здається, то добре, що я їду, а ти як вважаєш? Ти вже надто доросла, щоб мати суто дівчачі закоханості, але, з іншого боку, тобі лише сімнадцять, чи не так? Мені подобається, що тобі бракує житейської мудрості, але я знаю, наскільки болісними можуть бути дівочі закоханості — вони завдали мені чимало клопоту.

Вона щось хотіла сказати, але опустила повіки на блискучі від сліз очі й, хитнувши головою, вивільнила підборіддя з руки священика.

— Розумієш, Меґі, це такий період у житті, віха на шляху перетворення на дорослу жінку. Коли ти станеш такою жінкою, то зустрінеш мужчину, якому судилося стати твоїм чоловіком. Життєві турботи поглинуть тебе, і ти не матимеш часу думати про мене; ти згадуватимеш мене як старого приятеля, який допоміг пережити декотрі з важких внутрішніх конфліктів на шляху дорослішання. Чого не слід робити, то це мріяти про мене в той чи інший романтичний спосіб. Я ніколи не сприйматиму тебе так, як має сприймати чоловік. Я не думаю про тебе у такому сенсі, Меґі, ти мене розумієш? Коли я кажу, що люблю тебе, то це не означає, що я люблю тебе як чоловік. Бо я не чоловік,