Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Калінінград — це місце, де Prussia meets Russia. А втім, радше навпаки — місце, де Росія поглинула Прусію.

Калінінград і Кеніґсберґ — це навіть не Братислава і Пресбурґ, не Львів і Лемберґ, не Вроцлав і Бреслау, не Франик і Станіслау. Кеніґсберґ — це острів завбільшки з труну Іммануїла Канта, а Калінінград — це Росія.

На залізничному вокзалі, все ще трохи пруському у своїй архаїчно-архітектурній основі, нас приймали з військово-морським оркестром. Чому не з військово-залізничним — так і лишиться загадкою. Я ж знаю, що в них там обов'язково є хоч один військово-залізничний оркестр! Як і військово-пожежний, військово-повітряний і повітряно-десантний.

Я ніколи не забуду самого початку: як АБо зауважив перший переляк в очах західноєвропейських товаришів: кирилиця! Кириличні літери, всі написи ними, Юропиен гейт оф Раша — жааааах!

Військово-морський оркестр виявився аж ніяк не єдиним оркестром того дня. Від вокзалу нас повезли з міліцією й мигалками до пам'ятника Пушкіну. І там на нас уже чигав оркестр народних інструментів, на 90 відсотків укомплектований балалайниками. Західноєвропейські товариші (деякі з них) пустилися танцювати — звичайно, навприсядки. Диригент і художній керівник оркестру (заслужений артист Федерації) артистично і заслужено стріпував розкуйовдженими на вітрі патлами. Концерт під Пушкіном тривав не менше години. Перепрошую за нечемність — я мав написати «не довше години», після чого подякувати.

Того дня трапилося ще багато всього. Пам'ятаю мітинґ-реквієм коло вічного вогню, де німецькі товариші приречено покладали вінки до монументу своїм визволителям ще й дякували за це. Дякувати слід було передусім маршалові еСеСеСеР Василевському, його геніальній тактичній вигадці — почати штурм виключно силами піхоти й аж тоді провести артпідготовку, внаслідок чого втрати піхоти від власної ж артилерії виявилися на порядок вищими за передбачувані.

Пам'ятаю також диско-шоу з гнучкими блядуватими дівчатками на естраді «Домського собору» і присутнього там у перших рядах ґосподіна ґубернатора. Під час поетичних читань останній зненацька прокинувся, почувши українську мову, і зажадав з місця, щоб АБо почитав ще, але що-небудь з Тараса. Ґубернатор виявився земляком — не з Прусії, а з Малоросії. Це засмутило нас і втішило водночас.

Потім ще одне диско-шоу (у стилі — як би його окреслити? — блек-фентезі?) на травнику перед Вежею Дона. Потім цілий ряд застіль і морська прогулянка з адміралами та генералами. Ми почувалися жахливо безпечно за їхніми широкими спинами. Нас ніхто й пальцем не рушив, хоч ми не всім подобалися. Від горілки та корабельної хитавиці у нас почалися всілякі морські хвороби, але ми вистояли.

Усе це тривало два дні і дві ночі. У понеділок, з міліцією й мигалками, нас доправили на вокзал, де відпровадили з військово-якимсь оркестром. Калінінградські дівчатка висли на шиях у західноєвропейських товаришів і натякали на можливі наслідки. Західноєвропейські товариші в останню мить виривалися з їхніх обіймів і з перекошеними від страждань обличчями вже майже на ходу застрибували у вагони. Дівчаткам залишалося писати листи кириличними літерами.

Потяг рушив на Вільнюс.

Іммануїл Кант перевернувся у своєму Кеніґсберзі.

КВЕДЛІНБУРҐ, 2009

Одного разу я спохопився: у цій книжці досі немає міста на Q! Довший час я бачив назви лише в кириличному написанні — от у чому причина такого недогляду (росіянин сказав би «головотяпства»). Я почав згадувати, але мені не спадало на думку нічого, крім Quito (Кіто в нашому написанні), до якого, втім, жахливо далеко. Тож екватор і Еквадор я відклав для якоїсь іншої книжки, про яку ще нічого не знаю.

І тоді мене врятував мій добрий берлінський друзяка, ми саме перейшли від білого до червоного, як він вигукнув «Кведлінбурґ!». Добре, що він не вигукнув цього трохи пізніше — в мить переходу від червоного до ґраппи. Інакше б я міг до наступного ранку забути.

За часом відвідання Кведлінбурґ є найостаннішим містом цієї книжки. Він таки трапився мені насамкінець як особливо подарована вищими силами додаткова нагода, такий собі географічний бонус. Ним я завдячую передусім Томасові та Вікторії з Маґдебурґа. Таким чином, сходинкою до міста Q стало місто М. При цьому з'ясувалося, що навіть якби я не писав цієї книжки, Кведлінбурґ обов'язково варто було побачити за першої ж нагоди. Бо він, висловлюючись невигадливою мовою путівників, справжня перлина. Це таке винятково цілісне і якесь аж підручникове втілення старої Німеччини в самому її серці (слово Herz тут невимушено римується з Harz[59]), що варто це спізнати бодай заради білосніжної чистоти явища. Ну, недаремно ж саме в ньому знімали «Білосніжку і Червону Квіточку»! А також «Семеро гномів», ясна річ.

Чому ані союзники, ані росіяни не розгаратали цього вщент у роки війни, як вони успішно вчинили з десятками тисяч інших старонімецьких міст — не знаю. Чому послідовна у нищенні історичної спадщини НДР не надолужила згаяне росіянами чи союзниками і не довела справу до пуття — не знаю також. Не сумніваюся, що Томас Многознавчий розповідав мені того дня про якісь неочевидні, але переконливі причини. Мушу визнати, що був неуважним. А неуважним я був тому, що увесь той час — перетинаючи цю фахверково-казкову територію, задивляючись то на Роланда Несамовитого з мечем на сторожі при ратуші, то на Біржу, то на вежі кірх, то на старезного воза серед соняшників у монастирському дворі (та мало на що я там задивлявся!), напружено вичікував бодай чогось — якоїсь події, випадку, ситуації, про яку зможу потім написати в цій книжці. Бо не писати ж мені врешті лише про пенсіонерів на екскурсіях! Хоч і це тема, чому б і ні — ця однаковість поведінки і зовнішності, ця типовість коментарів і жартів, ця дисципліновано-зібрана маршова колективність.

Але перед нами ще був замок на Замковій горі, до якого ми піднялися по Гое Штрассе. Гаразд, от принаймні буде ще одне місто, на яке подивлюся з гори і додам до колекції, вирішив я. Забігаючи наперед — вид згори Кведлінбурґові дійсно личить: гострі кути черепичних дахів, фахверкові поверхні стін, усіяні квітниками тераси підзамча, садово-паркові заплави, все ще зелені у середині вересня, лагідна лінія узвиш Гарцу на овиді. Я переглядаю знімки, що наклацала і вибрала для мене Вікторія, і мені знову, як кажуть художники, хочеться там бути. Ще трохи — й мені захочеться перечитати братів Ґрімм, а це вже недобре.

Добре натомість інше: те, що при вході до замку, всередині брами, сидів музикант. Він був з гітарою, але річ, яку він грав, була для лютні, під мінусівку з програвача. Скільки таких менестрелів