Читати книгу - "Волинь"

Але одного разу знайшлася сила, що зірвала Володька раннім ранком ще до схід сонця на ноги. Ще темнувато. Сонце ще за обрієм, десь там за лебедським зрубом, на шпориші подвір'я, на городі і на всьому довкруги роса. Над лугом і річкою стоїть білий туман.

Володько ще спить побіч Хведота на Соломі в клуні, спить міцно, як і кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, ніби він неживий, і враз ного будять. Роздер сонні очі — перед ним батько.

— Уставай, як хоч, — каже батько, — поїдемо до Острога.

— Що?!! — вирвалось у Волвдька. До Острога? Ні, ні. Може, це він спить далі і йому сниться. Володько не вірить. Таке щастя! Таке шалене щастя! Але батько наглить:

— Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо.

Володько як стій зривається, ніби його опечено. То ж Остріг місто. То ж Володько там ще не був. То ж там великі будинки з такими, як наші двері, вікнами, то ж там мощені дороги, гладенькі хідники, крамниці з блискучими вікнами, повні всякої всячини, то ж там казарми і марширують москалі… І пани там такі дивні і незрозумілі, що так «не по-нашому» балакають і носять такі чисті і гарні одяги.

І все це Володько буде бачити! Він миттю зірвався, і треба було одної хвилини, щоб бути готовим і щоб сидіти на вимощеному сухою конюшиною возі. Усі хочуть їсте, усі снідають, але Володькові ніяка їжа не на умі. Вій сидить на своєму возі і лише боїться, щоб батько часом не роздумав і не скинув його, бо воно й таке бувало.

Їхати до міста — для Володька найбільша радість. Скільки б разів не їхав батько до Мизоча, Володько завжди «канючить», щоб і його взяли. Але рідко його бажання сповнялися. Бувало, коли він ще був «меншим», він дуже вперто просив його взяти.

— Тату! Візьміть, візьміть! Я буду вам на возі сидіти. Я не буду нікуди йти, — морочить малий. Батькові набридне це, він мовчить, Володько думає, що «вони вже погодилися», він сідає на віз, коні запрягаються, ось-ось і віз рушить. І враз батько, ніби пригадує собі Володька, оглядається і каже:

— Злазь!

Володько — весь переляк, але не злазить.

— Злазь, кажу тобі.

Володько вагається. Тоді батько бере батога і так смикне хлопця, то тому аж зашкварчить десь там поза спиною… і тоді він летить униз, мов куля, і немає часу навіть плакати, лише його серце сильно'б'ється і жаль заливає думку…

Володько добре пам'ятає ці випадки, а тому він уже ніколи не настоював, щоб їхати. Він лише десь там далеко в собі мріяв про це і не вірив, що колись та мрія сповниться.

І ось вона сповнилась. Він сидить на возі і на цей раз батько нічого йому не каже, лише мати чіпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу далеку рушати. Але Володько їсти не хоче і не може, він цілком виразно заявляє:

— Я, мамо, не хочу ще їсти!

Викрикує він з виразом, щоб дати йому святий спокій. Батько виводить з хліва за гриву, один за одним, коні, впрягає їх у шлеї, насаджує нашилники, надягає віжки. Мати виносить і вмощує в конюшину кошичок яєць, якогось півня, ще щось із льоху.

Сама вона сьогодні не їде, їй тяжко, та й дома мусить хтось зі старших лишитися. І коли все то полагоджене, коли віз намощений, аж тоді Володько певен, що він таки нарешті «їде до Острога». Переживає це надзвичайно, бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору віз, ось він виїжджає з маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот уліво, праве переднє колесо зачіпає овес сусіднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини і стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з випнутим животом і, здається, молиться.

Володько сидить ззаду на мішку з оброком. Він міг би сидіти і спереду, біля батька, потім він туди й пересяде, але поки що йому тут цікавіше, він може краще все бачити, може вертітись, обертатись, соватись, і ніхто не буде йому дорікати. Йому видно лише спини і вуха коней, що спочатку йдуть хода, потім батько торкає їх злегка батіжком, зади коней починають танцювати, колеса воза починають вертітися швидше, драбини воза починають глухо деренчати.

Їдуть так далі і далі, минають поля, Володько знає, кому котре належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далі Михтодове. Межі зарослі різним квіттям, далі нижче луг, трава скошена, зеленіє нова, туман криє те місце, де тече річка, пахне болотом, в'ялою лепехою, диким коситинем. Десь там попід заставською сосниною кричать качки.

Куций драбинячок деренчить далі, минають долину, що ділить дерманське відлебедського, минули криничину з купкою вільх, з якої вони беруть воду, минають три старі, залишені для насіння сосни, що колись стояли на взліссі, а тепер серед поля, під пагорбком, ніби три сироти, викинуті напризволяще. І коли вибрались на пригірок, звідки видно вже Лебеді, їм назустріч із-за кучерявих садочків вийшло величаве, округле світило, що почало швидко підноситись. Коні біжать бадьоро і прихають.

— Здоров, здоров! — примовляє до них Матвій, а коні прихають далі, ніби їм те привітання подобається.

Минають Лебеді. Крім греблі і млина, нічого цікавого тут нема. Ославлене стависько і став, де колись кублились лебеді, зовсім змаліли і ще менші, ніж у того мельника чеха. Біля млина видно оббілених борошном людей, знайшлись і знайомі.

— Ей, дядьку Матвію! Куди їдете? Дай-бо здоровля!

— Трру! — зупиняє Матвій коні. — Та до города. Пора ось така, а тут серпа нема путнього.

— Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?

— Та їздив.

— І що ж там бачили?

— Ет! Нема про що й говорити.

Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце підіймається, а дорога ще далека. Матвій торкає коні і ті йдуть. Ідуть далі, поля, глибока дорога, потім з обох боків висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф висадив оті дерева — берези та осокори, що поросли такі здоровенні, потім їдуть старим, дуже густим лісом.

— Тут, — оповідає Матвій, — часом, буває, людей переходять.

Ого! Володько знає, що це значить «переходити». Є то такі люди, що нападають і забирають, що їм